Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

— Сідай, — запросив Марков.

— Вітю, ти мені потрібний на два слова, — сказала Діна.

«Вітя», відмітив у думці Олексій.

— Зараз, — Марков багатозначно подивився на чоловіка, що їх зустрічав.

Той став біля дверей.

— Почекай хвилинку, — попросив Марков Олексія і разом з Діною відійшов у куток.

Олексій сів на колоді і, зчепивши руки на колінах, стиснув пальці. Ось він і зустрівся з Марковим віч-на-віч… Тільки б не помилитися тепер! Тільки б не виказати себе!

Діна щось гаряче шепотіла Маркову на вухо. Він мовчки слухав, іноді похитуючи головою. Він був у короткому драному піджаку поверх вишитої української сорочки, підперезаної мотузкою, і в полотняних штанях, заправлених у грубі чоботи. На голові бриль. Селянин, та й годі… До чого ж змінився цей колись випещений купецький синок! Був він старший за Олексія на рік, ну, на два, а на вигляд здавався років тридцяти. Шкіра на щоках у нього задубіла, очі стали ще вужчими і запали; він став ширший в плечах, а голову тримав низько, витягуючи коричньову жилаву шию. «Наче вовк якийсь…» згадав Олексій слова снігурівського дячка.

Слухаючи Діну, Марков скоса позирав на нього, вивчаючи. Олексій одвернувся і почав розглядати замшілі стіни халупки. Було помітно, що відвідували її рідко. Мабуть, Марков навмисне обрав це місце для зустрічі з невідомою людиною. Над комишевою стелею — стоячи, Олексій торкався її кашкетом — шаруділо листя, десь поруч спліскувала річка, і раптом басовито й сипло заревів гудок, примусивши здригнутися всіх присутніх: ішов пароплав з Херсона. Потім гудок обірвався, і почулися часті удари лопатей по воді.

— Добре, зараз розберемося! — голосно вимовив Марков.

Він підійшов, сів на колоду біля Олексія. Діна лишилась у тіні.

— Викладай, однокашнику, яким вітром тебе занесло сюди, — сказав Марков.

Він посміхався, показуючи ясна. Куточки губ наморщувалися, ще більше надаючи йому схожості з вовком, який люто вищирився.

— Що там викладати… — сказав Олексій похмуро. — Діна вже, мабуть, усе розповіла.

— Діна Діною, а я від тебе хочу почути. Ти розумієш, на що йдеш?

— Не дитина, розумію.

— Бачу, що не дитина, надто великий. Тим більше неясно… Поясни мені, що сталося? Служив ти, служив у червоних і раптом на тобі — передумав! Чому б це?

— Значить, є причина.

— Яка? Ти не бійся, викладай все напрямки!

Олексій, немов вагаючись, озирнувся на Діну. Вона підбадьорливо кивнула.

— Говоріть, Альошо.

Олексій стиснув кулак.

— Я давно шукаю такої нагоди… — сказав він крізь зуби. — А служити можна по-різному… Он де в мене ця служба! — І він провів рукою по горлу.

— Що ж, скривдили тебе? В начальство не вийшов?

— Я чинів не добивався! Коли б схотів — вийшов…

— Значить, не схотів? А чому?

— Слухай, Марков! — Олексій подався вперед до ліхтаря, дивлячись прямо в сірі очі шпигуна. — Дідька лисого, я тобі щось скажу! Коли ви ті, що я думаю, так випробуйте мене — самі побачите, а ні — я інших знайду, не тільки світла, що у вікні!

— Ач який! — Марков відсахнувся, кілька секунд вдивлявся в Олексія, немов хотів проникнути в найпотаємніші його думки. Потім повільно промовив: — Що ж… Причини, кінець кінцем, всякі можуть бути. Добре, випробуємо… Але поки не доведеш, що готовий заради нашої справи на все, довір'я не чекай. А зрадиш… Повинен тебе попередити, Михальов: Дося тебе знайшла, вона одна і відповідає. Але коли з нею щось станеться — живим тобі не бути. Знайдемо хоч на краю світу. І тоді нарікай сам на себе!..

На мить промайнула в Олексія думка плюнути на все і вихопити наган. Але він одразу ж відігнав її. За спиною, простуджено сопучи носом, стояв другий бандит.

— Лякати мене нічого, — промовив Олексій, — діло кажи.

— Зараз і діло… Ти писар? У штабі працюєш?

— Так…

— Якщо хочеш, щоб ми тобі повірили, зроби таку штуку… Вчора в штабі одержали нову оперативну карту фронту…

— Так…

— Ти щось знаєш про це? — швидко спитав Марков.

— Ні, ні, слухаю.

— Ось цю карту треба роздобути.

— Викрасти, чи що?

— Ну, викрасти. Зможеш?

Олексій, піднявши кашкета, почухав нігтем їжачок свого підростаючого волосся, перевів погляд з Маркова на ліхтар і знову на Маркова. Він «думав». Потім сказав:

— Важко.

— Що тут важкого? Знаєш, де вона висить?

— Та знати я знаю…

— А якщо знаєш, невже не зможеш знайти момент і зняти? Як-небудь вночі…

— Може, щось інше?..

— Нам карта потрібна!

До Олексія підійшла Діна.

— Ви зробите це, Альошо! — вона поклала на його потилицю свою теплу вологу долоню. — Я певна, ви зробите! Пам'ятайте, я поручилася за вас!

— А якщо помітять?

— А ти обережно, — сказав Марков. — А влипнеш — теж не біда: ми тебе так заховаємо, що жоден собака не знайде! Бачиш: нас теж ловлять, а спіймати не можуть. У крайньому разі, переправимо в Крим. І вже повір, ми послуг не забуваємо!

— Вирішуйте, Альошо! — Діна нетерпляче поторсала його за шию.

— Гаразд, — сказав Олексій, — спробую… Але тільки, відверто кажучи, не розумію, на якого дідька вам ця карта?

— Ти що, дурний? — здивувався Марков.

— Не я дурний, а ви дурні! Ну, викраду я карту… припустімо. А її в той же