Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві, зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник — вікно в кімнаті Діни.

Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.

В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.

На завіски лягла тінь.

— Чую! Світло погасло.

За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.

— Це ви, Альошо?

— Я.

— Човен не дістали?

— Дістав. Там, біля купальні…

— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

— Тепер куди?

— За течією. Я покажу…

Зарипіли кочети.

— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.

— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна. — Ближче до берега…

Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.

— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.

Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.

Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:

— Тепер до острова!

Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.

Діна вистрибнула перша.

— Приїхали! — полегшено зітхнула вона.

Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.

Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…

«Гм… заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.

— Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.

Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за рукав. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти… Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.

Раптом їх окликнули:

— Хто?

— Свої, — відповіла Діна. — Хто, я питаю?

— Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.

— Досю, ви?

— Я.

Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.

— Привели?

— Привела, як бачите.

— Чому так довго? — невдоволено промовив той. — Жди вас у такій вогкості.

— Боїтесь простудитися? — насмішкувато сказала Діна. — Він тут?

— Давно вже…

Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.

Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку — щілину дверей, а потім вже й саму будівлю — низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.

Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.

На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».

Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков…

Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі…

— Довго ж ви добиралися, — сиплувато сказав Марков, вдивляючись у прибулих. — Ніхто вас не бачив?

— Ніхто, не турбуйся! — відповіла Діна. — Ось людина, про яку я говорила.

— Ага… — Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. — Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?

— Вчилися, — Олексій теж примусив себе посміхнутися. — І після зустрічались.

— Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?

— Михальов.

Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.

— Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював… Так? Було?

— Щось таке було…

— А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.

Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій