Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Багато з них попадали знову на місток, і навіть їх було б досить, щоб змести рештки підпор. Ще хвилину тому це був місток, а тепер — урвище над безоднею. На протилежному боці перелякано метлялися з боку в бік фари вантажівки — водій робив шалені спроби зупинити машину раніше, ніж вона скотиться в прірву. Здавалося, вона таки й скотиться, але переднє колесо наткнулося на якийсь камінь чи колоду, машина смикнулась і завмерла.

Шаффер задоволено покрутив головою, тоді підвівся з підлоги, сів на заднє сидіння, закурив сигарету, викинув у вікно сірника й зауважив:

— Вам пощастило, що я — поруч із вами.

— Скільки талантів, та ще й скромність! — захоплено додала Гайді.

— Справді, це рідкісне поєднання, — визнав Шаффер. — Але на тебе чекає ще ціла купа приємних сюрпризів, якщо ми проживемо все життя разом. Чи далеко ще до того аеродрому?

— П'ять миль. Тобто хвилин вісім. Але ця дорога — єдина. Місток висаджено, отже, нам немає чого квапитись.

— Може, й так. Але Шафферові не терпиться відлетіти звідси. А скажи-но, серденько, оті пивні пляшки геть усі порожні?

— Ті, які ти викинув, — усі.

— Та я просто не гідний такої дівчини! — захоплено вигукнув Шаффер.

— Просто іноді ми однаково думаємо, — в'їдливо відказала Гайді.

Шаффер усміхнувся, прихопив дві пляшки й рушив салоном до Сміта, який охоче взяв одну й поступився Шафферові місцем. Пов'язка на правій долоні в Сміта вже вся просякла кров'ю. Обличчя в нього було дуже бліде, але Шаффер промовчав.

Через три хвилини вони виїхали з лісу й помчали полем, а ще через п'ять Шаффер, слухаючись вказівок Гайді, завернув у вузькі ворота ліворуч. У світлі від фар вони побачили два невеличкі ангари, трохи далі — злітну смугу та подірявлений кулями бомбардувальник «москіто».

— Який чудовий вигляд, чи не так? — кивнув головою Шаффер у бік літака. — На цьому транспорті прибув пан Карнебі-Джонс? Сміт відповів:

— Це все почалося з «москіто» й закінчиться, сподіваюся, теж «москіто». Ми — на аеродромі Обергаузен баварської гірськорятувальної авіації.

— Тричі слава баварській гірськорятувальній авіації! — Шаффер зупинив автобус біля самої злітної смуги і вимкнув фари та двигун.

Вони мовчки сиділи в темряві й чекали.

Полковник Вайат-Тернер поглянув крізь бічний ілюмінатор і з полегкістю зііхнув: уперше за цю ніч земля внизу виднілася досить далеко, під крилом літака. Він насмішкувато запитав:

— У вас не витримали нерви, командире?

— Нерви мої востаннє не витримали були третього вересня тридцять дев'ятого року, — спокійно відповів Карпентер. — Нам треба набрати висоту, інакше не помітимо орієнтирів.

— А ви впевнені, що ми летимо правильним курсом?

— Без сумніву. Он там — Вайсшпітце. Летіти залишилося три хвилини. — Карпентер на мить замовк, потім додав: — Яка незвичайна картина там, унизу — наче фейєрверк на день Гая Фокса, чи не так?

Командир ескадрильї не перебільшував. Силует Вайсшпітце звіддаля ледь проглядав, але помилитися було неможливо: на схилі, ближче до підніжжя гори палала величезна пожежа. Снопи якихось великих іскор злітали, наче фейєрверк, високо над самим полум'ям.

— Гадаю, вибухають снаряди чи щось таке, — задумливо сказав Карпентер. — Це ж у «Шлосс Адлері», ясна річ. У когось із ваших хлопців були сірники?

— Очевидно. — Вайат-Тернер незворушно дивився на пожежу. — Картина справді небуденна.

— Атож, небуденна, — погодився Карпентер, потім торкнув полковника за плече й показав униз і вперед. — Але он там — картина куди прекрасніша, чи не найпрекрасніша, яку я бачив.

Вайат-Тернер глянув туди, куди показував Карпентерів палець. Менше, ніж за дві милі, попереду й на півтисячі футів нижче мигала пара автомобільних фар, що їх вмикали й вимикали що дві секунди. Зусиллям волі полковник відвів погляд і зиркнув на Карпентера, потім — знову на фари внизу. Він дивився на них, мов загіпнотизований, похитуючи головою від подиву.

Шаффер увімкнув фари на всю потужність, заливши світлом злітну смугу, потім, щойно тінь від літака впала на початок смуги, запустив двигуна, а коли «москіто» ковзнув над автобусом і м'яко приземлився, поволі рушив з місця.

Через хвилину Шаффер уже підігнав автобуса просто під завмерлий літак. А ще за хвилину, коли всі вже були в літаку, Карпентер розвернув «москіто» на сто вісімдесят градусів і, не відпускаючи гальм, почав доводити двигун до максимальних обертів. Літак рушив з місця так стрімко, що відірвався від землі за двісті ярдів до кінця злітної смуги. Першу хвилину Карпентер, набираючи висоту, тримав курс просто на палаючий замок, потім це похоронне вогнище зникло під крилом — літак повернув на північний схід, додому.

12

Карпентер підняв «москіто» на висоту п'яти тисяч футів і вирівняв літак. Серед горбів та лісів доводилося лавірувати, тепер політ був прямий, відкритий. Тоді Карпентер турбувався, щоб якийсь німецький радар не затримав їх у полі зору досить довго й не виявив, куди вони летять. Але тепер їхній курс могли виявляти хоч би й усі радари Німеччини: адже вони, виконавши завдання, летіли додому, до Англії, і жодний німецький літак уже не міг наздогнати їх. Командир Карпентер смоктав свою люльку; він був цілком задоволений.

Та п'ятеро його пасажирів мали вигляд, здавалося, не такий задоволений: у них не було таких зручних крісел — у бомбардувальнику не передбачалося якогось особливого комфорту для пасажирів. У літаку було холодно, темно й тісно, адже для чотирьох тисяч фунтів бомбового вантажу багато місця не потрібно. Одне слово, сидінь не було, і троє чоловіків та двоє дівчат повмощувалися на матрацах, кинутих на підлогу. Вайат-Тернер, тримаючи на колінах револьвер «стен» (полковник зняв його ще раніше із запобіжника на випадок, якщо вони приземляться невдало або якщо вогні фар виявляться німецькою пасткою), і далі сидів поруч з пілотом; він трохи обернувся і тепер міг розмовляти і з Карпентером, і з пасажирами. Не ставлячи запитань і навіть не виявляючи особливого інтересу, він вислухав пояснення Сміта про те, що