Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

був в'язнем Бастілії. І я один з небагатьох, хто всупереч долі вийшов звідси живий і при повному розумі. Мене звільнили зовсім недавно. Я пишаюся честю, що випала на мою долю: разом з вами я штурмував ненависну Бастілію… Я добре знаю всі переходи й закутки фортеці. Там, нагорі, ще є каземати. Вперед, друзі, за мною!

Юрба кинулася за Манюелем, високим чоловіком із поораним зморшками обличчям. Він привів своїх супутників на другий поверх.

— Виламуйте двері! Тут! Тут! — в якомусь дивному хвилюванні вигукував він і пояснив: — За довгий час мого ув'язнення, якому я не бачив кінця, я видряпав на спинці стільця прокляття Бастілії. Я писав без будь-якої надії на те, що воно збудеться, але ви здійснили сьогодні мої прагнення. А зараз тут, мабуть, мучиться якийсь інший бідолаха. Визволимо ж його!

Коли переможці разом з Манюелем виламали двері, вони побачили, що камера порожня.

— Нікого нема! — розчаровано вимовив Манюель.

Потім він кинувся до стільця, схопив його і повернув спинкою.

— Дивіться! Слухайте! — І він почав вголос читати надряпаний чимось гострим, вицвілий, нерозбірливий напис: — «Бастілія! Тут заковують в ланцюги розум, думки, бажання, волю… Тут люди приречені на повільне вмирання. То хай же народ знищить твої каземати! І якщо самого Парижа буде не досить, щоб роздушити твою зарозумілу твердиню, хай повстане вся Франція! Хай на тебе впадуть твої стіни й пекло розверзнеться під тобою! О, якби я міг побачити твої гармати, перетворені на попіл і порох, зустріти останній подих твого останнього коменданта, о, тоді б я ладен був умерти від щастя!»

Усім хотілося обняти Манюеля, потиснути йому руки.

— Смерть комендантові! — такий був одностайний вирок народу.

Люди, які оволоділи Бастілією, ще не знали про смерть коменданта, але їхні слова були вироком не тільки де Лоне. В них звучала погроза усім тим, з чиєї волі була споруджена Бастілія та інші такі самі страшні тюрми.

Тим часом народ не розходився з майдану Бастілії, вимагаючи негайно зруйнувати фортецю.

— Так, так, геть ці грубі стіни, ці вежі, ці страшні каземати! Ми взяли Бастілію, але цього не досить! Знищимо її дощенту. І хай земля, на якій вона стояла, буде очищена іншим пам'ятником, зведеним на честь народної перемоги і торжества свободи. Національні збори діють у Версалі, вони обговорюють зараз нові закони. Зруйнована Бастілія теж заговорить, і її голос почують у всьому світі!

Ні слова мовив Дантон, один з найулюбленіших ораторів Пале-Рояля. Його відразу оточили з усіх боків.

— Одначе, друзі, ми зробимо це не сьогодні, — вів далі він. — Про зруйнування Бастілії буде видано спеціальний декрет.

Не зважаючи на слова Дантона, до якого усі прислухалися з повагою, люди довго юрмилися на майдані, де скорена Бастілія ще не була стерта з лиця землі. Цієї вікопомної ночі ніхто в Парижі не стулив очей.

У ратуші теж не спали. Під радісні вигуки до зали ратуші народ уніс на руках гвардійця Елі, що став сьогодні героєм дня і був увінчаний лавровим вінком. Про його мужню поведінку говорили всі. Даремно намагався Елі відхилити від себе почесті, марно запевняв, що діяв, як і всі, підкоряючись бажанню бачити Францію щасливою, а Париж — звільненим від привиду Бастілії. Натовп силоміць поставив його на стіл, аби усі мали змогу його бачити. Скуйовджене волосся, розпашіле обличчя, подертий одяг, рушниця в правій руці, закривавлена пов'язка на плечі — усе надавало йому войовничого вигляду.

У лівій руці Елі тримав в'язку ключів від Бастілії. Разом з іншим трофеєм — збитим з вежі Бастілії прапором — їх урочисто вручили виборним. Піднесли їм і взятий у коменданта статут Бастілії, а потім склали до ніг обранців народу срібло, посуд, золотий годинник з діамантами, що належали комендантові. Один з тюремників, що йшов за натовпом, приніс гроші — п'ять тисяч ліврів, які йому вранці віддав на збереження комендант. Ніхто й гадки не мав бодай торкнутися особистих речей коменданта — вся зала була заставлена цінними предметами: свідченням безкорисливості переможців.

Так закінчився в Парижі історичний день 14 липня 1789 року.

У Версалі довідалися про взяття Бастілії лише опівночі.

Король мав усі підстави бути незадоволеним днем 14 липня. Його полювання того дня було таке невдале, що зі злості він записав у своєму мисливському журналі навпроти цієї дати: «Нічого!»

Коли ж новина: «Бастілію взято!» — дійшла до його вух, він вигукнув:

— Та це бунт!

— Ні, государю, — відповів йому герцог де Ліанкур, що доповідав про подію, — це не бунт, а революція!

Розділ тридцятий
ЩО СКАЗАЛА БАБЕТА?

Нога у Жака розпухла, і пухлина на місці удару більшала щогодини. Викликаний Франсуазою лікар зробив йому перев'язку, наклав якусь мазь, і Жакові полегшало.

Коли Жак повернувся додому після взяття Бастілії, сестри зустріли його як героя. І навіть тітка Франсуаза зметикувала, що у ці смутні часи мати вдома «свого» покорителя Бастілії не так уже й погано. Поклавши руку на серце, вона не могла б сказати, на чийому вона боці і чи згодна з тим, що вбили де Лоне — коменданта, якого на цю посаду призначив сам король. В той же час, як і майже усі мешканці їхнього кварталу, вона була рада, що перед її очима більше не стовбичитиме грізним привидом фортеця.

Сестри майже не полишали Жака, якому лікар рекомендував посидіти днів два-три вдома. Дівчата були сповнені співчуття до потерпілого і наввипередки розпитували його, як вбили де Лоне, як Жака було поранено, невже він і справді разом з Шарлем брав участь у зруйнуванні фортеці? Про все хотілось їм дізнатися. І Жак, хоч який був скупий на слова, коли справа торкалася його особистої поведінки під час штурму, не шкодував фарб, коли розповідав про мужність Шарля і його стійкість.