Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

у Версалі за те що пропонував придворним заборонені видання. Маріньї визнав себе винним, проте заявив, що навіть смерть не примусить його назвати імена тих, хто дав йому розповсюджувати ці листки… А ось лист в'язня, адресований комендантові фортеці. «В ім'я бога прошу вас не про те, аби мене випустили з Бастілії, — я знаю, це неможливо. Не про збереження життя, ні! Що мені життя зараз, коли мене позбавили найдорожчого для людини — волі! Благаю вас — ви теж батько, чоловік, брат, — повідомте, чи жива, чи здорова моя дружина. Адже я п'ять років про неї нічого не знаю. Одне тільки слово, тільки її ім'я, написане власною рукою, і я благословлю на віки вічні вашу великодушність. 7 жовтня 1752 року».

Прочитані документи справили величезне враження на переможців Бастілії.

— Парижани! Він має рацію! Рятуйте папери! — залунали звідусіль голоси. І до Адора потяглися десятки рук зі шматками врятованих від вогню паперів.

Та Жак невідступно думав про своє.

— А ув'язнені? — голосно гукнув він, заглушуючи своїм голосом голоси інших. — Звільнимо швидше в'язнів! Либонь, вони ще й не здогадуються, що настав їхній порятунок!

Жак, а за ним інші кинулися у двір, де в стіни вежі були вмуровані страшні, темні каземати. Шд ломами, сокирами почали тріщати подвійні й потрійні, обковані залізом двері казематів. Важкі замки, що висіли на них, відгукувалися протяжливими, виючими звуками, коли тюремники повертали в них іржаві ключі. Їхнє скреготіння сповіщало в'язнів про час, коли їм приносили їжу. Але як часто сповіщало воно про те, що наставала для них смертна година!

— Сюди тюремників! Тюремників сюди! Де ж це вони поховалися! Ключі! Ключі!

— Де П'єр Круазе? Сюди Круазе! — голосно вимагав Жак.

Але ніхто не відгукнувся. Перелякані, тремтячи перед справедливою розплатою, тюремники поховалися хто де міг.

Та їх таки знайшли. Ось і П'єр Круазе. Жак добре запам'ятав цього чоловіка. Але зараз він не схожий на самого себе. Його очі сповнені тваринного жаху перед неминучою розплатою. Судитиме народ, а це страшний суддя.

Жак схопив Круазе за барки.

— Тепер ти більше не будеш брехати! Кажи, коли помер Фірмен Одрі? Де його поховали?

— Він живий, — пробелькотів Круазе, — він тут.

— Як?! — Рука, що тримала Круазе, розтислася. — Ходімо! Швидше! Де він?

Жакові спало на думку, що Круазе хитрує і хоче завести в глухий кут, коли той повів його звивистими коридорами, темними, вкритими мохом східцями туди, де на дев'ятнадцять футів нижче рівня двору, в підземеллях розташувалися найстрашніші каземати. Неначе на сміх, вежа, в якій вони опинилися, називалася Вежею Свободи. Але Круазе був надто переляканий, щоб не слухатися переможців.

Жака немовби щось підштовхнуло до останніх, наймасивніших дверей.

— Ключі від цієї камери! — зажадав Жак.

— Їх забрали… усю ту в'язку…

— Хто забрав?

— Ті, що першими зайшли у двір.

Це було схоже на правду. Тоді на двері посипалися удари. Не шкодуючи своїх рук, загамселили в двері люди, що прийшли разом з Жаком. Та скрізь було тихо. Раптом зсередини почувся чийсь далекий глухий крик і безсилі удари в двері. Це додало людям нових сил, і вони заходилися виламувати двері. Тільки каретник здогадався, що Круазе бреше, він кинувся до тюремника і витяг у нього з кишені в'язку ключів. Один з них після деяких зусиль каретника повернувся в замку. З рипінням відчинилися важкі двері.

Перед очима визволителів постав білий, як молоко, виснажений дідуган. Побачивши групу людей, він підняв руки, намагаючись закрити ними голову. Висохла шкіра, що обтягувала руки, була схожа на пергамент.

— Хто ви? Як ваше ім'я?

Дідуган безпорадно похитав головою.

— Я людина! — нарешті ледве вимовив він пошепки.

— Фірмен! Фірмен Одрі! — у відчаї покликав його Жак.

Почувши своє ім'я, дідуган випростався, нахилився вперед, ніби на тюремній перекличці. З жахом побачив Жак безтямний вираз спрямованих на нього очей.

— Він уже давно не при розумі… Збожеволів… — почав було Круазе, та Жак щосили відштовхнув його.

Свідомість, що повернулася до Фірмена на якусь мить, коли він почув своє ім'я, знову його залишила. Він не відповів на жодне запитання, безладно бурмотів щось про мадам де Помпадур, Людовіка XV. Оце все, що зберегла його пам'ять.

Каретник, поклавши руку на його плече, ласкаво промовив:

— Отямтеся! Опам'ятайтесь! Царство Людовіка П'ятнадцятого давно закінчилося. Мадам де Помпадур померла. А ви вийдете зараз на волю.

Та ці слова не справили на старого ніякого враження. Він сумно хитав головою і раптом так само безтямно тихо засміявся.

«Так ось на що перетворили людину, яка колись мала мужність виступити проти короля і його фаворитки! Ця нещасна істота, цей виходець з того світу — той самий Фірмен, про якого отець Поль говорив з такою повагою, брати приклад з якого я прагнув! Це той Фірмен, якого любила Ежені Лефлер». У Жака по спині мов снігом сипонули. Може, як у чарівній казці ім'я коханої поверне Фірмена до життя? Якби Жак помирав і при ньому вимовили: «Бабета!» — він здолав би смерть! Жак це напевне знав. І, підійшовши впритул до Фірмена, Жак вимовив:

— Ежені Лефлер прийде сюди за вами!

Знову на мить, лише на мить в очах Фірмена промайнула іскра свідомості, промайнула й згасла…

А в цей час інша група переможців звільнила ще двох в'язнів, замкнених у вежі Бертодьєр.

Налякана сторожа, боючись народного гніву, сама віддала ключі від решти камер.

В'язнів, або, вірніше, тих, хто був ще живий, виявилося значно менше, ніж гадали. Троє з них, як і Фірмен, були божевільні. Їх усіх відправили до лікарні. Та скільки людей знайшли смерть за клятими стінами цієї фортеці?! Про це свідчили кості і черепи, знайдені в підземеллях. Чи вдасться колись дізнатися, кому вони належали?! Переможці вже збиралися розходитись, як раптом хтось голосно вимовив:

— Мене звуть Манюель. Я сам