Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

пам'ять, то навіщо їй торочити щодня: «Ти й гадки не маєш, як погано він говорив про тебе! Навіть твоєї вроди не милував!» Ще більше мене дивує те, що вона залюбки дала мені прочитати вашого суворого листа, де ви коментуєте цей щоденник…

Утомившись боротися зі мною, мама нарешті сказала, що дасть мені прочитати, але з вашого благословепня, вона в усьому покладається на вас. І ось звертаюся до вашого почуття справедливості.

Передусім дозвольте мені відповісти на застереження, що стосується особисто мене: хоч як жорстоко дідусь судив про мене, я певна, що сама засуджую себе ще суворіше. А надто я певна: його суворість не торкається тієї нещасної жінки, яка провела біля нього в Калезі цілу осінь, аж до його смерті.

Даруйте мені, дядечку, але я ніяк не можу погодитися з вами в одному, дуже істотному питанні: я єдиний свідок останніх тижнів дідусевого життя і знаю, як змінилися тоді його почуття. Ви засуджуєте його туманну й нездорову побожність, однак дозвольте вам сказати, що в Калезі він тричі зустрічався з священиком (один раз наприкінці жовтня і двічі в листопаді). Чому ви не хочете спитати в священика про це? Мама каже: в щоденнику, де він занотовує навіть дрібні події свого життя, нічого не мовиться про ці зустрічі, і коли б вони справили якийсь вплив на його долю, то про них неодмінно було б написано. Але ж мама каже, що той щоденник уривається на півслові: звісно, смерть спіткала вашого батька тієї хвилини, коли він збирався написати про свою сповідь. І не можна заперечувати, що якби він дістав розгрішення, то пішов би до причастя. Я пам'ятаю, які слова казав він мені за день перед смертю: його переслідувала думка, що він ще не достойний причаститися, бідолаха поклав собі почекати до різдва. Чому ж ви мені не вірите? Чому вважаєте, що в мене галюцинації? А все було саме так, як я кажу; в середу, за день перед смертю, він розмовляв зі мною про цей бажаний для нього різдвяний день, у мене й досі бринить у вухах його голос, сповнений туги, пригаслий, тихий голос.

Заспокойтеся, дядечку, я не збираюся робити з нього святого. Я згодна з вами, він був дивакуватий, а іноді просто жахливий чоловік. Та в останні дні життя в його душі розвиднілося. Адже він один обхопив мою голову руками і силоміць відвернув мій погляд від…

А чи не здається вам, що ваш батько був би зовсім іншою людиною, якби й ми були не такі? Не думайте, що я хочу кинути в вас камінець: я знаю ваші високі прикмети, знаю, що дідусь був дуже несправедливий до вас і моєї мами. На ваше нещастя, він вважав вас за зразкових християн… Прошу, не сперечайтеся. Після його смерті я познайомилася з людьми, які мають свої хиби, свої вади, але живуть так, як велить їм віра, і вони сповнені милосердя. Якби дідусь жив серед таких людей, він, може, давно побачив би ту гавань, що її досяг лише на порозі смерті.

Кажу ще раз, я не збираюся винуватити всю нашу сім'ю, щоб виправдати невблаганного главу цієї сім'ї. Насамперед я не можу забути, що приклад бабусі мав би розкрити йому очі, якби він не так сильно прагнув помститися за свою образу. Але дозвольте мені сказати насамкінець, чому я все-таки віддаю йому перевагу перед нами: бо ж там, де були наші скарби, там було й серце наше; ми думали про спадщину, якої боялися позбутися. Звісно, ви мали досить виправдань, ви-бо фінансист, а я бідна жінка…А все ж у нас у всіх, окрім бабусі, життя не відповідало нашим принципам. Уста наші казали «вірую», а думки, бажання і вчинки не пов'язувалися з тією вірою, яку ми сповідали на словах. Душі наші поривалися до володіння матеріальними благами, тоді як дідусь… Чи зрозумієте ви мене, коли я скажу, що серце його було не там, де були його скарби? Я ладна заприсягтися, що його записки, які мені не дають прочитати, незаперечно свідчать про це.

Маю надію, дядечку, на вашу чуйність і з цілковитою довірою до вас чекаю відповіді…

Жаніна

  

ДОРОГА В НІКУДИ

Життя більшості людей — мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах — це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

І

Дені Револю удавав, ніби пильно вчить уроки, а насправді прислухався, як ходить туди й сюди його мати, — довгий шлейф її сукні волочився по килиму з лагідним і урочистим шелестінням. Обличчя в неї було суворо-офіційне — такого вигляду напередодні балу надавав їй пан Тарді, перукар з бульвару Фоссе; такого самого вигляду набирала вона, й позуючи перед фотографом. Її сиве, трохи жовтаве хвилясте волосся нагадувало хистку архітектурну споруду, перев'язану вуалеткою й прикрашену смарагдовим півмісяцем. Дочка її Роза, також зачесана вже, була, проте, в пеньюарі, бо з майстерні Абріа ще не принесено сукні, яку довелося трохи переробляти.

— Якщо за п'ять хвилин не принесуть твоєї сукні, то я вже й не знатиму, що діяти.

Дені не стримався й тихенько засміявся.

— Ти ще не ліг спати, Дені?

— Сукні чекаю, — відповів хлопець.

Лампа на високій підставці освітлювала його волосся, зачесане на косий проділ. Пухка рука лежала на