Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Дизма думав про минулу ніч. Було трохи маркітно. Згадував, що все відбувалося не без участі диявола, і це гнітило його найдужче. Зате інше радувало: відкриття, що в цьому високому колі він має такі самі права, як і граф чи князь. Ба, навіть більші, його мусять слухати, і хай він тільки пальцем кивне — кожна з них прийде як перша-ліпша вулична дівка.

А скільки разів він бачив цих гордих, елегантних дам і уявляв їх зовсім не такими. Які ж далекі від дійсності оті його уявлення…

Никодим задоволено розсміявся.

«Правду каже Кшепицький: усі вони однакові…»

Почав накрапати дощ. Коли автомобіль зупинився на Спільній, лило вже як з відра.

Дизма швидко перебіг пішохід і ввійшов у двері. Гірше було на сходах. Він піднімався так, мов ніс величезний тягар.

«Прислужилися, трясця їхній матері!»

Ігнат зустрів хазяїна повідомленням, що за два дні — вчора і сьогодні — було з десяток відвідувачів, а пан секретар приходив кілька разів і все запитує по телефону, чи не приїхав пан президент. А найгірший був один нахаба. Лаявся і конче хотів сам обійти все помешкання, бо не вірив, що пана президента немає. Казав, що пан президент ховається від нього…

— Який він із себе? — спитав Дизма.

— Такий низенький, товстий.

— Не казав, як його звати?

— Казав… Якийсь Бончек чи що…

— Сто чортів! — вилаявся пан президент. — І чого ще цьому негідникові треба!?

— Якщо він, пане президенте, прийде ще, то я можу спустити його зі сходів, — запропонував Ігнат.

— Ні, не треба.

Задзвонив телефон. Говорив Кшепицький. Є вельми важливі справи, чи не можна йому зараз приїхати?

— Щось сталося?

— Ні, нічого особливого.

— Ну то я жду.

Велів Ігнатові приготувати чорну каву, а сам ліг на канапі. Замислився, чи розповідати Кшепицькому про те, що спіткало його у графині Конецьпольської… Дійшов думки, що це могли б сприйняти як зраду, а ризикувати не хотілось.

Ігнат приніс листи. Це була тільки приватна кореспонденція, якої секретар не розпечатував. Тут було три нові листи од Ніни і дуже довга телеграма Куницького — він просив Дизму прискорити справу із шпалами, бо це питання тепер дуже важне.

За читанням цієї телеграми його й застав Кшепицький. Секретар пожартував щодо прогулянки з графинею Лялею, розповів кілька анекдотів, мимохідь згадав, що в банку все гаразд, і між іншим запитав:

— Хто це такий, пане президенте, отой Бочек?

Никодим зніяковів.

— Бочек?

— Такий товстий чолов’яга. Щодня приходить у банк і так нахабно лізе на прийом до пана президента, ніби певен, що ви його приймете. Це ваш знайомий?

— Так, знайомий…

— Бо, знаєте, мені здавалося, що в нього не всі дома.

— Чому?

— Бо коли я відповів, що пан президент приймає в п’ятницю, він почав скандалити. «Що там, каже, у п’ятницю, в п’ятницю великий пан президент може приймати кого хоче, а вам, ось побачите, він ще дасть прочуханки за те, що не пускаєте мене. Цей ваш великий президент, каже, для мене не таке вже й цабе…»

Дизма сидів червоний, мов буряк.

— І що ще казав?

Кшепицький запалив цигарку і додав:

— Скандальна особа і грубіян… Дозволив собі навіть якісь ідіотські погрози на вашу адресу, мовляв, він покаже вам і таке інше.

Никодим насупив брови.

— Так… — пробурмотів. — Пане Кшепицький, якщо він ще прийде — пустіть його до мене… Це такий навіжений… Завжди був такий…

— Добре, пане президенте.

Секретар мовив це зовсім просто, але Дизма не сумнівався, що Кшепицький або вже щось пронюхав, або ж хоче пронюхати. Поклав собі будь-що примусити Бочека мовчати.

Кшепицький лишився у Никодима на вечерю. Розмова перейшла на Коборів, і Дизма зітхнув:

— Як гарно жити в селі — тихо, спокійно…

— У вас, пане президенте, приємні спогади про Коборів, — зауважив Кшепицький. — То чудовий маєток! Що ж, добийтесь, щоб Ніна розійшлася з Куницьким, і оженіться на ній.

— Ба! — кивнув головою Дизма. — Якби ж то Коборів був її, тоді б — раз-два й готово!

— Але ж формально він належить їй?

— Що з того! Куницький має необмежені повноваження.

— Повноваження можна скасувати.

Никодим здвигнув плечима:

— Але векселів не скасуєш.

Секретар замислився і почав насвистувати.

— От у чому причина! — докинув Дизма.

Кшепицький не переставав свистіти.

— Що в нас завтра? — спитав Никодим.

— Завтра?.. Нічого такого. Хоча ні — є запрошення в цирк. Має бути велика сенсація. Приїхав найбільший силач світу — забув, як його звати, — боротиметься з чемпіоном Польщі — Велягою. Ви любите французьку боротьбу?

— Аякже! То підемо? Коли там?

— О восьмій.

Дизма попрощався з секретарем і ліг спати. Надіваючи піжаму, побачив, що на шиї у нього золота зірка. Хутенько зняв її, поклав у сірникову коробочку і заховав у письмовому столі, а вимикаючи світло — про всякий випадок перехрестився.

На другий день сталося те, чого Никодим і ждав. О першій годині прийшов Бочек. Справді, поводився він надто самовпевнено. Від нього здалеку тхнуло горілкою.

Дизма змінив тактику.

Подав Бочекові руку, підсунув стілець і спитав якнайлюб’язніше, чим він