Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Яви…

— Зійди поміж нас!

— Зійди…

— Увійди в душу намісника Твого!

— Увійди…

— Увійди в тіло Магістра нашого!..

— Увійди…

— Запали його вогнем!..

— Запали…

— Дай йому Твою невичерпну силу!..

— Дай…

— Пройми його жаром дихання!..

— Пройми!..

Никодим здригнувся. Горло йому стисло.

— Кого ви кличете? — спитав не своїм голосом. '

У відповідь залунали крики жаху. Деякі з них були такі пронизливі, що в Дизми холола кров у жилах.

— Обізвався, обізвався… Це Він!.. — зашелестіли голоси.

— Хто?.. — запитав Дизма, трясучись усім тілом. — Кого ви кличете?

Зненацька ніби тут же позад себе він виразно почув голосне гарчання. Хотів схопитися, але не мав сили. В дурманному диму, що заповнював кімнату, побачив різнобарвні миготливі вогники.

— Падайте ниць! — завила панна Стелла. — Він прийшов. Слава Тобі, слава, Володарю любові, життя і смерті, слава Тобі, слава, Князю темряви!..

Молодша панна Чарська зайшлася спазматичним сміхом, одна жінка зірвалася на ноги і, тулячись до пані Лялі, кричала:

— Я бачу його, бачу!

— Кого? — розпачливо заверещав Дизма.

— Його, його, Сатану…

Никодимові раптом видалося, що чиїсь холодні руки стискають його за шию. З горла вихопився пронизливий нерозчленований звук, і Великий Тринадцятий безсило похилився в кріслі.

Зомлів.

Перше, що Никодим відчув, приходячи до пам’яті, було щось солодке в роті. Розплющив очі. Біля самісінького обличчя побачив чорні зіниці панни Стелли. Він ще не зовсім опритомнів, як її уста притулилися до його губів, і Никодим знову відчув на язику солодку рідину з міцним запахом. Вино. Хотілося дихнути глибше — одіпхнув Стеллу. І тоді серед диму побачив білі постаті. З сусідньої кімнати вносили столики, заставлені пляшками і келихами. Пані Конецьпольська з невеличкого слоїка капала в келихи якусь рідину, потім туди наливали вино.

Коли вже всі келихи були повні, кожна жінка взяла собі один, а найбільший панна Стелла подала Дизмі.

Кімнату сповнював тепер гомін, жінки стиха перемовлялися. Никодим одразу хильнув чималенько і, цмокнувши язиком, зауважив:

— Чудове вино!

— Насищаймося ж благостинею пейотлю[31], — пишномовно проголосила панна Стелла.

Келихи були вже порожні, їх наливали знову.

— Що в цьому вині є? — спитав Дизма.

Панна Чарська, що стояла поруч, сіла на бильце крісла і, доторкнувшись губами до вуха Никодима, мрійливо мовила:

— Божественна отрута пейотлю, божественна… Ти відчуваєш, мій пане, як у жилах вирує кров?.. Правда? І чуєш такий чудовий спів, і бачиш стільки барв… Правда ж?

— Правда, — потвердив він і вихилив келих до дна.

Никодим і справді відчував, що з ним діється щось незвичайне, його раптом охопила радість, усе навколо стало таке гарне, барвисте, навіть присадкувата панна Стелла була повабна і спокуслива.

А втім у всіх настрій змінився до невпізнання. Жінки, сміючись, оточили Никодима, в кімнаті лунали веселі вигуки, мелодії фривольних пісеньок. Одна жінка брязнула келихом об стіну і, крикнувши: «Евое!», враз скинула з себе шлафрок. Почала танцювати.

— Браво! Браво! — загукали інші.

Ще мить — і килим покрився білими плямами шовку…

У келихи все підливали вино, а з маленького флакончика туди спливали ясно-зелені краплі чарівної рідини.

Хтось штовхнув свічник, він упав, і кімнату залила темрява, душна, криваво-червона темрява, сповнена жагучого шепоту і спазматичного, несамовитого сміху.

………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………

……………………………………….………………………………………

Крізь щілини важких фіранок до кімнати вдерлася червона смуга світла. Заходило сонце.

Никодим важким рухом потягнувся до годинника.

Була шоста.

Дивно. Він не відчував ні головного болю, ані несмаку в роті, як це звичайно буває після добрячої пиятики.

Він тільки страшенно ослаб. Важко було не лише зробити будь-який рух, а навіть розплющити очі.

А проте мусив уставати. Адже йому треба було їхати до Варшави. Що там у банку подумають…

Никодим подзвонив.

З’явився поважний лакей і повідомив, що ванна готова.

Дизма ліниво натягнув піжаму і перейшов у ванну. Глянув там у дзеркало і аж жахнувся: блідий як полотно, під очима широкі синці.

— Сто чортів, — вилаявся, — оце так прикрасили!..

Одягнувся і, ледве тягнучи ноги, спустився вниз. Тут уже чекала пані Конецьпольська. На його привітання вона мляво подала руку.

— Хочете їсти?

— О ні, дякую.

Куточком ока зиркнув на неї і зустрів грайливий, як завжди, погляд. Никодим почервонів по самісінькі вуха.

«Ну й чортяка, — подумав, — ніякого стиду. А, либонь, не могла ж забути!..»

— Я хотів би вже їхати, — озвався він після паузи.

— Будь ласка, автомобіль до ваших послуг.

У прощанні не було нічого незвичайного, і це ще більше бентежило Никодима. Коли авто повернуло на шосе, він озирнувся і впевнено сказав:

— От свині!

— Слухаю, ясновельможний пане… — обернувся шофер.

— Їдьте, їдьте, я не до вас.

— Вибачте.