Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

«Хіба я робив щось не так?» — питав себе Шерстохвостов. І не було йому відповіді.

Він ішов вулицями свого села: десь додався асфальт, десь він зник геть. Оновлення було поруч із занепадом, кричуща розкіш пихато яскравіла поруч волаючої бідності, дурні каталися на розумних — все йшло як завжди, і люди залишалися такими, якими були вічно. Якими були і будуть якими.

Не зростали, не підіймалися душі людей, не тягнулися до світла, до Бога, до Істини. Навіть не шукали шляхів туди.

Він ішов вулицями, і ніхто його не спиняв. Йшли назустріч і обганяли. Виходили збоку і зникали вбік. І ніхто не пізнавав його, неначе нікому нічого ніколи не зробив — ні доброго, ні злого. Не помічали, наче й не жив, не існував, не був.

Усе здавалося примарним, і тиша ночі гойдалася у вухах жаб’ячими співами близької річки. Десь сумно і тяжко кувала застуджена захрипла зозуля, відлічуючи комусь важкі літа. А може, й примарилось…

Сяяли зорі, великі й яскраві, на чорному небі бездонному; сяяли світлом вічності, даруючи надію всім, хто задирає голову вгору, відірвавши погляд від багнюки під ногами, з якої народився і в яку повернеться.

З дальнього Всесвіту, зі скажено далекого далеку, непомітно-тихенько, все прискорюючись у русі, ковзнула зірка: просто сюди, ось! — зараз!.. В самії очі!

Відчувши раптову слабкість, Шерстохвостов сів на чиюсь лаву біля двору і кволо відкинувся головою назад.

Пахло бузком, що ліз прямо в обличчя, і сирими після недавнього дощу дошками паркану за спиною. Пахло забутим і щирим. Пахло тим, що зникло давно і назавжди. І прийшло зараз і намить. Прийшло розумінням: все, що він робив, було даремно і непотрібно. Все, що він горлав, вмерло шепотом. Він вів людей за собою, рвучи м’язи тягнув їх до світлого грядущого, а натовп… натовп хотів іти зовсім в інший бік. І проклинав свого Данка, і кидав прямо у його палаюче серце вологі, мокрі шматки гниючої

липкої землі. І серце шкварчало і гасло…

Так здавалося Шерстохвостову. Як усякому, хто отримав і не виконав.

Він відкинув голову назад і побачив безкрає зоряне небо. Десь зліва, поблимуючи, повз супутник. Одинокий, чужий і далекий.

І раптом почало вставати сонце — величезна спекотна куля народилася просто в очах, перетекла у груди, до самого серця, і зненацька вирвалася назовні, і, розпухаючи, полетіла уверх, у чорне небо початку ночі, і розтрощила, розорила її, розірвала полум’ям сліпучого світла… І весь світ вибухнув… і скипів… і засяяв… і згас…

І — згас…

Обім’якле тіло Шерстохвостова повільно, розслаблено й важко сповзло з лави, і голова його торкнулась трави і квітів. І застигла. Пахло щемко і тоскно. Волого пахло фіалкою і запашним тютюном. Пахло щезлим назавжди дитинством, маминим волоссям, сопливим буттям і високими мріями.

Пахло миттю народження. І смерті. Пахло нездійсненним…

З величезної всихаючої осики знявся у повітря незримий на чорному чорний ангел, повільно змахнув важкими вискубаними крилами, стираючи з неба зірки, кругами набрав висоту, на мить завмер над клякнучим тілом, а потім, стрімко нарощуючи спіраль, зник там, де сяяло сузір’я Бика.

А може, й не там…

У новинах, між репортажем про парад геїв і нарисом про важке життя української зіркової попси, лише один «Канал правдивих новин» коротко сповістив: «А зараз — сумне повідомлення: днями передчасно пішов із життя колишній Президент Держави, Вілен Петрович Шерстохвостов. Його буде поховано у рідному селі, як заповідав».

Ні — в якому селі, ні — коли, правдивий канал не сказав. Просто — «днями пішов».

Жодна ж газета не вмістила навіть некролога.

Ховали Білена Петровича Шерстохвостова на третій день, по обіді, на самому краї сільського цвинтаря, між померлими і самогубцями. Як особливу людину. Хоча — ні з Києва не було нікого, ні з області, ні навіть з райцентру.

Зранку стояла ясна й спекотна сонячна погода, а за мить до винесення труни все небо намурмосило важкими сіро-чорними хмарами, що провисли майже над самісінькою землею, сіючи холодний дощ — нудний, важкий, затяжний, що все посилювався, доки не перетворився на суцільну зливу, без початку і кінця, без надії…

Чорноземна земля враз розкисла. Малолюдна процесія почала ковзатися на твердому і грузнути ногами на м’якому, тихенько, але зле матюкаючись під ніс.

Здійнявся пронизливий поривчастий вітер і став жбурляти пригорщі води в обличчя людей, за комір, у рукава, вириваючи з рук парасольки, розхристуючи одяг, обліплюючи тіла враз змоклою наскрізь тканиною…

Звичайний у таких випадках духовий оркестр захлинався в цупких щільних струменях води, задихаючись від вітру, і сумно стогнучі труби губили деякі ноти, здобуваючи цинічно-зухвалі — квакаючі і повискуючі — звуки, перетворюючи жалобу в якусь нервову насмішкувату містерію, у виконанні нетверезих дилетантів.

Шестеро несли труну, накриту великим шматком целофану, намагаючись не впасти або не зронити небіжчика і тримаючи при цьому краї плівки, що рвалася геть, лунко ляскаючи і вигинаючись своїм прозорим тілом у поривах холодного вітру, заплетеного в дощ.

У зранку викопаній ямі було на чверть брудної води, з листям і травою на поверхні, і домовина, опущена вниз, захиталася човном, потім стала набиратися водою і повільно занурюватися вглиб.

Всі заклякли на це, потім швидко кинули по три жмені мокрої землі, стікаючої крізь пальці, а зарослий пикою і похмільний душею біч Захар Курваєв почав швидко закидати останню оселю свого вічного недруга-суперника, шкірячи чорні прокурені пеньки зубів у злісній усмішці та шморгаючи кривим зламаним носом.

Коли вже виріс пагорб, нашвидкуруч, трясучись від мокрого холоду, поставили величезного важкого хреста із зовсім сирого дерева і поклали два понівечені негодою вінки — від селян та сільради.

Всю ніч над селом ганяв завиваючий шалений вітер, ламаючи гілки на деревах, зриваючи старі дахи, пориваючи дроти на стовпах і звалюючи самі стовпи. Щось стогнало і ремствувало, пирскало і шкірилося, реготало і ридало у темряві, спалахуючи блискавками і вибухаючи