Володимир Кільченський - Присмак волі

вирушило в дорогу. Рухаючись, не зустріли ніякого опору і за один день пройшли майже половину шляху. На ночівлю зупинилися неподалік від Рахни, у гарній місцевості, де ліски перемежовувалися зі схилами, на яких майже не було дерев.

Отаборилися біля річки Мурафи з кам’яними берегами і дуже смачною водою, яка сподобалася козакам, до того ж вони встигли переполовинити свої похідні припаси.

Кухарі з дерев’яними цебрами жваво тягали воду до казанів, а коли хтось поспішав купатися, то вони лаялись і відганяли зухвальців геть. Андрій, Павло та всезнаючий Санько пішли купатися та прати свій одяг далі, униз по течії.

Вартові ще не були виставлені, і хлопці, пройшовши сажнів п’ятсот, знайшли гарне місце із затишним плесом, куди ледве долинав гамір з козацького стану. Хутенько роздяглися і вже майже відчували блаженну прохолоду від чистої води, як позаду за деревами почувся жіночий зойк та якась метушня. Голота ще не встиг роздягнутися, і поки оголені Андрій та Павло якось отямилися, кинувся за дерева, виймаючи на ходу шаблю. За ним кумедно побігли друзі, прив’язуючи на ходу очкурі на штанях.

— Хлопці, сюди мерщій! — почувся голос Санька, і всі вибігли на гарну галявину, де сиділи двоє дівчат із зав’язаними руками.

— От тобі й на! Оце так діло! — промовляв поряд з Андрієм Павло, який прибіг трохи раніше і, зупинившись поряд із Саньком, витріщився на дівчат.

— Хто такі будете і де ви тут взялися? — на правах старшого запитав Голота, не зводячи очей з дівчат.

— Та ви розв’яжіть спочатку, а потім питайте! — гнівно випалила старша дівчина і сердито поглянула на Санька.

Тут усі втрьох чимдуж кинулись їх розв’язувати, а коли дівчат було звільнено, ті з посмішками подивились на хлопців, і одна з них промовила:

— Ми із Шаргорода... Наш пан Тачанський забрав нас та хотів відвезти до свого маєтку у Вінницю, а побачивши ваше військо, покинув тут та заховався подалі. Ми не хотіли їхати з міста. Служили в нього при заїжджому дворі, а тут піднялась колотнеча, мовляв, козаки ідуть... Так нас зв’язали, аби не втекли...

Дівчата безперервно торохтіли, оповідаючи про свої біди, про те, що козаки можуть вбити, аж поки Павло не прикрикнув на них:

— Та кому ви потрібні? Ви ж не ляшки... Ніхто вас не чіпатиме. Годі вам, ідіть додому. Відпустимо їх, хлопці?

Усі ствердно кивнули головами.

— Та як же ми підемо? Там же війна буде. От якби з вами... Он які у вас шаблі довгі, і пістолі є. З вами нам не страшно... — міркувала старша, а потім додала: — Мене звати Яриною, а дружку мою — Софією...

Тут уже хлопці зніяковіли та дурнувато зиркали на дівчат. Мовчанку порушив Андрій, як знавець усіляких закамарків у дівочих душах:

— Дівчата, ми зараз на війні і взяти до себе вас не можемо, а як через тиждень-другий Шаргород визволимо, то зустрінемося в місті.

Хлопці трохи оговталися і повеселішали, почувши про згоду дівчат зустрітися в місті. Уперед виступив Санько, який від хвилювання не міг встромити шаблю в піхви, і, по-дурному тримаючи її у правій руці, промовив:

— Ви, дівчата, поживете у людей в селі, а як почуєте, що Шаргород звільнено, — йдіть у місто.

— Та де ми вас там знайдемо? Он вас як багато... — зауважила Яринка.

— Я придумав, як побачимося... У Шаргороді церква є? — зраділо випалив Павло.

— Церква, звичайно, є, і не одна... У нас іще й церква для євреїв є, синагогою її називають, — розповідала Яринка.

— Навіщо нам синагога? Приходьте до нашої, православної... Уранці, якраз через тиждень. Там і зустрінемося, — завершив перемови Санько Голота і нарешті запхнув свою шаблю у піхви...

От тобі й Шаргород 

Після розмови з дівчатами, які так хвалили всю трійцю козаків, недуже хотілося їх полишати, та час було повертатися до стану. Уже стали з’являтися козацькі роз’їзди, і хлопці мали їхати звідси, бо на них почати звертати увагу, а дівчата також, махнувши рукою «до побачення», пішли по лісовій стежці від цього місця, стомлено перебираючи ногами.

— Оце так скупалися... У мене ще й досі всі жишки теліпає... — бубонів Санько Голота і щасливо посміхався.

— Ти, Санько, і козакувати покинув би заради такої паняночки... Скажи по правді: покинув би нас? — допитувалися Андрій та Павло.

Голота задоволено посміхнувся, випростався в сідлі й гордовито випалив:

— Полишив би я вас, хлопці... Але ненадовго...

Почувши таку відповідь, усі почали задоволено реготати та долучати до цієї пригоди все більше й більше подробиць.

У стані їх уже чекала смачна вечеря, і всі запитливо дивились на хлопців, а тоді Петро, дожовуючи загребу, незадоволено подивився на трійцю та гаркнув:

— Де це вас носило, дідько б вас забрав? Я вже хотів гінців посилати.

— Пробачте, пане десятнику, купалися, не помітили часу... — за всіх відповів Андрій, а решта хлопців переминалися з ноги на ногу.

— Відслужимо, Петре... То, мабуть, лихий поплутав! — додав Санько, і Петро