Володимир Кільченський - Присмак волі

— То хіба так можна, десятнику? Ми ж звільнили людей від ляхів...

— Та вони не чіпають своїх, а колошматять євреїв та посполитих, уніатів... Таке наше життя! — видихнув тяжко Петро і гнівно глянув на Андрія. — Відчепися від мене! Я що, всіх собою закрию? Я не Бог!

Радість від перемоги була з присмаком якоїсь гіркоти, і хлопці пішли до свого табору, не розпитуючи більше ні про що.

Цього разу після сніданку не вкладалися спати, а вирішили пройтись по місту та викупатись у річці Каменці, що протікала поруч.

У обідню пору вже було досить тепло, й побіля річки відпочивали козаки, купались оголеними, тільки й мелькали сідниці побіля води. Це розвеселило хлопців, і, вибравши зручну місцину, усі швидко роздяглися та кинулись до води. Потік швидко освіжив, і вони, як колись у дитинстві, вже розважалися водними забавками.

Після гарної прогулянки прийшли до табору, де вже відчувався смак перемоги. Молоді козаки ходили по стану і хизувалися своїми чубами під оселедці, а хтось із відпущеної за час походу бороди залишив тільки вуса і увесь час, посміхаючись, підкручував їх на козацьку манеру.

— Коли вже підійшли, то сідайте, будемо ваші буйні голови приводити до ладу, — запрошували перукарі. — Вибирайте стрижку... Можемо будь-яку: хоч макітру, оселедця або «холопа», всього лише за два шаги. Для вас, молодих, це не гроші.

Хлопці присіли на колоди, і біля них стала поратися трійка перукарів, яка добре володіла ножицями. Через деякий час козаки були вже, як нові гроші. Кепкуючи один з одного, вони пішли до свого гурту, де вже розливали по мисках щербу, зварену зі свіжої риби, а побіля мисок лежали шматки смачних загреб, які спритні кухарі встигли підсмажити на залишках вогнищ.

Після вечері хлопці пішли до своєї десятки і полягали на траві відпочивати. Андрій задумливо дивився на вечірні хмари, які клубочилися на небі, щохвилини змінюючи свій вигляд: то зображували вершників, то страшних головатих дідуганів з бородами... Але частіше в небесних хмарах Андрій відшукував личко своєї милої, яка залишилась далеко за небосхилом, на рідній Самарщині. Притомлені ратними трудами, усі мовчали, хтось, може, дрімав, а на Андрія знову нахлинули спогади про Даринку, про маленького Миколку, і, закривши очі, він уявив, як маленькі рученятка тягнуться до його вусів та добряче смикають за них. Даринка дивиться і радіє їм обом, рідним їй людям, а Андрій з Миколкою на руках приступають до неї. Дитина з вереском хапає свою неньку за волосся. «Де воно, усе це? Чи здійсниться? Чи ви живі, здорові, мої любі? А я тут якоїсь розради шукаю!» — вкотре думав Андрій. Знову перед очима поставали моторошні картини: смерть батька, звірства чужинців, і він уже ні про що не жалкував...

Наступного дня військо було зайняте наведенням ладу, і оскільки до обіду нікому не було до хлопців ніякого діла, усі займалися особистими справами. Нарешті з полковничої ради з добрим настроєм та гумором повернувся Петро Гусак.

— Оте, що ти говорив про повстанців, Андрію, дійсно підтвердилося. Так воно і є! — промовив десятник.

Розповів, що Іван Ганжа, вислухавши своїх сотенних, був розгніваний розгулом повстанців, і з сьогоднішнього дня вулицями ходитимуть дозорці та слідкуватимуть за порядком.

— А якщо в ці краї приїде Богдан, то він усе робитиме по правді... Йому люди вірять, — закінчив розповідь Петро і задоволено подивився на всіх.

Андрій слухав свого десятника і відчував полегкість на серці: він згадав постать Богдана на урочистостях і радів, що повірив цій людині та її благородним намірам.

— Це інша справа, хлопці... А то рубайся з панами, а наші гноблять своїх же. Богдан не допустить знущань над своїм народом! — нарешті виговорився Санько Голота і став задоволено кивати головою до друзів.

— Ти, Санько, не кивай, а послухай мене, — почав говорити Петро Гусак. — Ми ж боремося проти ляхів, так?

— Так! — здивовано кивнув головою Санько.

— А коли так, то чому ми, визволителі землі своєї, повинні все пробачати панкам та їхнім прихвосням орендарям-євреям, які сиділи на наших шиях та пили кров з нашого брата, та дозволяти панувати далі? — продовжував Петро. — Тут завжди жило вільне козацтво, мало свою землю, а ляхи та жиди правдами та неправдами повідбирали землю, а нас закріпачили! То скажи, Санько, повинні ми повернути правду? Ніхто нам не поверне наше! От ми й виженемо цих трутнів з нашої землі!

Андрій задумався та згадав, що коли вони з Даринкою хотіли побудувати свій дім, то батько їздив брати дозвіл на землю до польського розпорядника, а земля ж наша, і раніше козаки розпоряджалися нею...

Тут Санька осінило, і він знову вигукнув:

— Та нехай і чимчикують у свою Польщу! Чого їх сюди дідько прислав? Лупцюватимемо їх, десятнику, не гірше, ніж татар!

Тут уже всі відчули полегкість від таких перемов і весело реготали — чи то з пропозицій Голоти, чи то з самих себе, бо майже у всіх не було нічого за душею: ані землі, ані грошей, ані жінки... Тільки коник, захоплений у бою, шабля, мушкет та жага справедливості на цьому світі та волі для душі своєї.

Ранок наступного дня почався для них наказом — збиратися в дорогу в голові війська, що назавтра піде завойовувати Шаргород з надійно укріпленим замком. Добре відпочивши, повстанське військо