Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

проштовхався до нового робочого місця Софі й запалив цигарку, пильно спостерігаючи, що діється за столом. Він швидко збагнув, що Софі була додатковою нагородою для гравця, який виграє п’ять тисяч марок. Кожну тисячу марок символізував зелений жадеїтовий слоник. Перед генералом Базедовим стояли три такі слоники, перед шпичастобородим — два, інші не мали жодною. Усі грали дуже схоже і не бажали ризикувати. Ставили по сто марок на конкретні числа й постійно програвали. Вони не втрачали дуже багато, зберігаючи можливість гри ва-банк. Останнє стосувалося, зокрема тих, у кого не було жодного слоника. Коли в них залишався один стосик жетонів, вони ставили його на червоне або чорне й вигравали другий, і тоді ставили окремі жетони на конкретні числа. Це було нудно, але не настільки, щоб чудова усмішка Софі кривилася від позіхань.

Кнюфер поставив перед собою п’ять стосиків жетонів по триста марок і заперечно похитав головою, коли темноволоса дівчина хотіла поміняти їх на слоників. Після слів faites vos jeux,[46] що їх Софі вимовила так бездоганно, наче все життя провела в Монте-Карло, Кнюфер поставив усе на червоне. Це не справило жодного враження на інших гравців і не вплинуло на їхню гру. Затуркотіла кулька й детектив заплющив очі. Розплющивши їх, він побачив усмішку Софі. Нова працівниця підсувала йому його п’ять стосиків і ще п’ять додаткових. Важкі груди колихалися над столом і Кнюфер був готовий заприсягтися, що її соски терлися об ковзкий шовк столу. Він підвівся, кивнув кельнерові й випив два келихи шампанського, один за одним.

— Скільки треба виграти, аби отримати додаткову нагороду? — спитав він у чоловіка, що стояв поряд. Ним виявився шпичастобородий.

— П’ять, — почув він у відповідь і поставив усе на чорне.

— Увага, — заспівала темноволоса дівчина. — Ви ставите на все, що можна здобути. Панове, потому, як цей пан, можливо, виграє, гра за цим столом може закінчитися, якщо клієнт відразу захоче отримати додаткову нагороду. Чи так, шановний пане…

— Кнюфер. Не знаю, — почув він власний захриплий голос. — Я нічого не скажу, щоб не зурочити.

Базедов і шпичастобородий, єдині гравці, які могли собі це дозволити, поставили на червоне, чорне, паристе й непаристе таку суму, яка після виграшу принесла б їм суму в шість тисяч марок. Кнюфер заплющив очі й виключив слух. Та йому не вдалося відключитися настільки, аби не чути бурхливих оплесків, що залунали при столі. Він розплющив очі й отримав нагороду — найчарівнішу усмішку, яку він будь-коли бачив. На жаль, такою ж усмішкою обдарували й шпичастобородого. Кнюфер глянув на кульку. Вона спочивала в перегородці «два чорне».

— Панове Кнюфер і Влоссок виграли по шість тисяч марок, оскільки пан Кнюфер поставив на чорне, а пан Влоссок на паристе, — загримів голос фон Штітенкротта, що з’явився біля столу Софі, як і решта гостей таємного казино. — Далі мають право грати лише ці двоє добродіїв, а перевага бодай на одну марку дає право отримати додатковий виграш, яким є прихильність мадам Лебетзайдер.

З думкою про затверділі соски Софі на пурпуровому шовку, Кнюфер поставив усе на червоне. Влоссок теж поставив шість тисяч марок, цього разу на паристе. Кнюфер знову заплющив очі й за мить почув оплески. Софі сліпучо всміхалася. Влоссокові.

Вісбаден,

п'ятниця 16 грудня,

пів на восьму вечора

Кнюфер притлумив позіхання й почухав важку від нікотину голову. Хоч спав він з короткими перервами понад тринадцять годин, однак був невиспаний, пом’ятий і переповнений щойно з’їденою вечерею, учорашнім шампанським, шаленим еротичним сном і всеохопним почуттям фрустрації, що переслідувало його від миті, коли Влоссок виграв Софі, а тоді, з повними жетонів кишенями, о п’ятій ранку виходив з нею з таємного казино. Кнюфер випив тоді пляшку шампанського й потяг до свого номера в «Нассауер Гоф». Під руку його дбайливо підтримував Ріхтер. Зараз він глянув на годинника й зрозумів, що саме минули ті чотирнадцять годин, що їх Влоссок міг провести із Софі, у чому йому самому «Пані Рулетка» відмовила. Кнюфер став перед маленьким дзеркалом на стіні за ширмою, холодною водою з миски вмив обличчя й прилизав волосся, що стирчало навсібіч. Потім поголився, одягнув манишку й смокінг і, смокчучи скаліченого запонкою пальця, зійшов униз, до холу казино, аби там отримати Мюльгаузові гроші.

Отримавши в поштовому відділенні дві тисячі марок, він увійшов до головного холу. Підійшов до охоронця й показав йому вчорашнє запрошення.

— Я до таємного казино, — прошепотів він.

— Будь ласка, — охоронець в уніформі відхилив плюшеву портьєру, за якою виднілися двері до пекла.

Кнюфер підняв руку, вітаючи присутніх, і спустився широкими стрімкими сходами. За мить він опинився в оздобленому пурпуровим шовком приміщенні без вікон, заповненому прекрасними голими сиренами, які манили колисанням стегон, грудей, виспівуючи при цьому своє faites vos jeux. Але тієї, про яку він повсякчас думав, там не було. Кнюфер запалив сигару й став чекати. Тоді в його важкій голові залунав голос Мюльгауза: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не просто багато, як вони. Ти програєш усе».

Кнюфер був такий самий забобонний, як