Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

четвер 15 грудня,

перша година ночі

Мюльгауз підійшов до дзеркала у ванній і широко роззявив рота. Його верхній лівий зуб був геть розхитаний. Він притис його великим пальцем і витяг з ясен. Тоді клацнув пальцями, і зуб впав до раковини. Мюльгауз відчув присмак крові. Він не без приємності висмоктав її і заходився біля наступного зуба. За мить він уже тримав його в пальцях і розглядав при світлі коричневі плями зубного каменя. Зуб вдарився об порцелянову раковину й голосно дзеленькнув. Дзеленькав зуб, дзвенів умивальник, дзвонив телефон. Мюльгауз скрикнув і сів на ліжку.

— Може, це Якоб? — у темряві заблищали перелякані очі дружини.

Мюльгауз запхав вказівного пальця до рота і з полегшею виявив, що з його поганими зубами нічого жахливого уночі не сталося. Тоді підняв слухавку й нічого не сказав. Зате його співрозмовник був занадто балакучим.

— Мені потрібні гроші, Herr Kriminaldirektor. Дві тисячі. Стільки я повинен заплатити хлопцям з Вісбадена, які мають машину й допоможуть мені вивезти її до Берліна. Там я триматиму її в надійному місці.

— Зараз, — буркнув Мюльгауз. — Хвилинку.

Він одяг халата, капці і, торкаючи кінчиком язика зуба, почалапав до передпокою. Там він важко всівся у фотелі й притис до вуха слухавку паралельного телефону.

— Поясни мені дещо, Кнюфере, — Мюльгауз був іще трохи сонний. — Чому ці дві тисячі потрібні тобі так терміново?

— Хлопці з Вісбадена — то азартні гравці. Сьогодні вони багато програли в казино. Отримали від директора казино позичку. Завтра їм погрібні гроші…

— Вони підуть до казино й програють їх, ідіоте, — пробурчав Мюльгауз. — Програють і нікуди з тобою не поїдуть, а пані Софі Мокк випурхне тобі з-під носа на інший курорт…

— Якщо вони не віддадуть шефові завтра до дванадцятої тисячі марок, можуть до Вісбадена більше не потикатися. А вони живуть з цього міста, з цього казино. Ці гроші для них як «бути чи не бути». Я повинен їм негайно дати відповідь, отримають вони завтра ці гроші, чи ні.

— Послухай-но Кнюфере, — Мюльгауз уже цілком очуняв. — Зараз перша ночі, а твоє повідомлення діє мені на нерви як лайка перекупки. Матимеш ти гроші. Вишлю тобі до запитання. У кожному казино є поштове відділення. Матимеш їх завтра. Ти мені сказав, що ті хлопці багато програли. Я тебе попереджаю, що якщо ти мене ошукуєш, то програєш не стільки, скільки вони. Ти програєш усе.

Мюльгауз поклав трубку й подріботів до спальні. Ліг біля дружини й відчув, що вона не спить.

— Хто це дзвонив? Якоб? — несміливо спитала вона.

— Дантист, — буркнув Мюльгауз, і чорна глуха сонливість відбила йому охоту до подальших, таких самих влучних жартів.

Вісбаден,

четвер 15 грудня,

чверть на другу ночі

Кнюфер витер із чола піт, поклав слухавку й зійшов мармуровими сходами до таємного казино. Там, за важкими дубовими дверима, схованими за пурпуровими портьєрами, у нього голова пішла обертом від вигляду голих жінок, які з усмішкою пересували стовпчики жетонів по вогнисто-червоному шовку, що ним були оббиті гральні столи. У своєму житті Кнюфер бував у багатьох борделях, у тому числі в кількох дійсно дорогих і вишуканих, де він щасливо відзначав закінчення добре оплачуваних і важких доручень, але ніде ще він не бачив стільки гарних жінок одночасно. Окрім того, він відзначив, що причиною цієї незрозумілої тривоги й збудження були не їхні голі тіла, а їхні усмішки. За ледь розтуленими вустами, що відкривали вологі перлини зубів, приховувалися заохочення й обіцянки, за які треба було платити грішми й честю.

Про те, що платити було варто, свідчила поведінка присутніх у залі чоловіків, які кидали гори жетонів, аби тільки наблизитися до тієї межі, за якою обіцянки перетворюються на дійсність. Тільки фон Штітенкротт та чоловічий персонал, що розносив шампанське й закуски, не брали участі в цій боротьбі, а лише міняли готівку й векселі на жетони. Зробив він це й тоді, коли Кнюфер вручив йому вексель на дві тисячі марок. Директор запросив його до гри, вказуючи на столик, біля якого за біляву «красавицу» змагалися генерал Базедов та ще дюжина розохочених гравців. Софі трохи помилялася, але ніхто із присутніх не мав до неї претензій. Окрім того, її помилки виправляла темноволоса дівчина-круп’є, яка сьогодні мала посвятити новеньку в таємниці цього мистецтва. Вона різнилася від Софі не лише кольором волосся. Дівчина не була зовсім голою, на ній був коротенький білий крохмальний фартушок, який підкреслював смаглявість її шкіри.

Кнюфер насилу