Софія Парфанович - Карусь і ми

швидко і без пригод, хоч із запізненням. По дорозі пан Ксеньо пригадав собі пригоду свого приятеля Хведора. Вона в дечому була похожа на нашу.

— «Їхали ми до фабрики, як звичайно, — розказував Хведір, — аж тут нагло авто затуркотіло, підстрибнуло й зупинилося. Ані руш, ані кроку! Повилазили ми та давай шпортати й довбати, пробувати кожну рурку, кожну шрубку. Та шкода труду! Віз ані не дриґнув.

Стояли ми на вулиці біля великого будинку психіатричної лікарні й не знали, що робити. Та ось бачимо: видряпується на мур якась скривлена пика, волосся розкудовчене, всі зуби напоказ.

— Гей, ви, — гукає, — дурні! Внизу біля холодильника є шрубка. Відкрутіть її, прикрутіть трохи вище отвору та пересуньте трохи вниз і наліво. Поїде, як по маслі!

І справді, авто рушило.

— Чого ж ви тут сидите, коли так багато знаєте про авто? — питає Хведір.

— Е, я тільки божевільний! Я не дурний! Дурні їздять по дорогах.

Зареготавсь і, наче мавпа, став спускатися з муру на подвір’я, де на нього вже чекали доглядачі».

* * *

До театру ми прийшли на другу дію. Та й то добро, коли взяти до уваги, що без газу не поїдеш ні кроку.

Назустріч ночі

Був ранок, і Карусь дрімав. Якби він був справді розумний, то міг би думати так:

— Мабуть, уже пізно. В мене в хаті доволі тепло, і крізь вікна падає ясне соняшне сяйво.

Він, може, навіть зробив би так, як роблять по світу люди, що не мають годинника: дивляться на сонце, приклавши руку до чола — так вони захищають очі — і по тому, як високо сонце стоїть, вгадують, навіть досить докладно, яка година.

— Якось, досі, моя пані не приходила. А нам уже давно час їхати до праці.

Він може, навіть, позіхнув би, протер очі кулаком, ну, і став оглядатись чи там умиватись. Але, як відомо, він був автом, і все це за нього робила або його пані або ті чоловіки, що миють авта. Йому не залишалось нічого іншого, тільки чекати.

Десь зараз після полудня появилась господиня. Крізь двері впала в ґараж широка смуга світла. В ній танцювали пилини, сполохані кроками людини. Вона обійшла авто кругом, погладила його в одному і другому місці та, нагнувшись, намагалась устромити ключа в замок. Але він якусь хвилину ковзався та не потрапляв у дірку.

— Досі це не було для мене важко. Я могла навпомацки знайти дірку, та тепер… А що буде далі? — запитала з тривогою.

Зайшла до середини та, сівши на своє звичайне місце, говорила:

— Такі великі мрії, таке коротке знайомство, а от, мабуть, кінець! Так мало ми мандрували, так мало бачили й пережили! А, які були мої сподівання, які пляни! Ще вдома ми мріяли про авто. Так часто, мандруючи пішки, ми уявляли собі, як приємно було б їхати автом, і які чудові прогулянки ми влаштовували б. От хоч би недалекі поїздки під кінець тижня десь у підльвівські села, до ставу в Янові чи в Городку. В авті було б усе. Не треба б носити тяжких наплечників, випханих купальними костюмами, ряднами, навіть рятунковим поясом. А там спиртівка, їдунки, ковбаса, овочі. І книжки: французький чи англійський самоучок. Без нього Дозьо не мандрував. Не тому, що в нас завелись французи чи англійці, а тому, що він вивчав ці мови. А «самоучками» були вони тому, що він купався, дрімав і вигрівався. Ми готовили свій похідний гуляш і мили посуд, стріляли з лука, збирали ягоди, і не було коли вчитись. Самоучок учився сам…

Ми мріяли про поїздку в гори, наші Карпати. Тоді авто спинювалось би під горою, і ми, зійшовши з верха, радісно вітали б його. Тоді так болять ноги, інколи ціле тіло! А ти собі їдеш далі, як пан. Ми бачили в уяві яр Дністра коло Заліщик і дальшу поїздку вниз до Валів Святої Трійці. Ми відкривали б історичні міста, оглянули розкопки біля Галича з рештками князівських палат. Поїхали б на прощу до Берестечка, де козацькі могили присипає пил забуття. Холм, Перемишль, Ярослав — княжі міста. Історія дрімає на їхніх вулицях, та прокидається й гомонить під кроками прохожих…

До Львова ми не мусіли б їхати. Ми жили там. Але прогулянка, хоч би на Високий Замок, вимагала окремого часу і сили в ногах. Те саме — на спортову площу «Сокола-Батька», яку врешті від нас загарбали поляки. То була нікчемність! Довгі роки наші люди збирали гроші, щоб її купити, а загарбники одним досягом руки забрали собі! Ми скреготали зубами в безсилій люті й обіцювали відплату.

— О, Карусю! Так багато було сподівань, такі чудові пляни! Війна зробила кінець їм усім! І так було мало нагоди мандрувати безжурно, як тут мандрують люди. Війни, недостатки, інфляції, боротьба за прожиток і за життя. Тепер з віддалі років оживають спогади навздогін часам, що пройшли безуспішно й не принесли сподіваного. На порожні карти наших