Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

Поглянув сумно Йому я в спину Й гукнув щосили Йому услід: – Як долетиш ти На Україну, То передай їй Палкий привіт. «Сіро в небі, згасли зорі…»
Сіро в небі, згасли зорі, Глухо стогнуть чайки в морі, Хвиля груди підійма. Промінь боязко прогляне, І надія-квітка в’яне, Розпач душу обійма. І встають палкі питання: Коли скінчаться страждання, Повернеться серцю міч? Розійдуться чорні хмари, Розіллються сонця чари І порветься глупа ніч? Та мовчить природа-мати, Більше ж ні в кого спитати, Я самотній, я один. Лиш навкруг безкрає море: З кимсь таємно гра-говоре, Вириваючись з глибин. Я підслухав тую мову — Грізну, горду і чудову — Про невпинну боротьбу. Про щасливу перемогу, Чорних сил сумну тривогу, Божевільство і ганьбу. Кошмар
«Ха-ха!» – нема кому сказати, Ані води подати!.. Такий тут милий край.