Світлана Талан - Матусин оберіг

class="book">– Ігор… Він відмежувався від усього світу глухою стіною, зачинився у своїй мушлі, куди ніхто не може достукатися чи увійти. Він не хоче туди нікого пускати, навіть мене.

– У нього лишилися друзі, які б могли підтримати?

– Він нікого не пускає до себе, сам не телефонує й не відповідає на дзвінки… Став худий, дратівливий, навіть злий. Мій син просто згорає на самоті, а я не знаю, як цьому зарадити.

– Як ви вважаєте, він захоче зі мною поспілкуватися?

– Упевнена, що ні. Мені шкода, але це правда.

– Але ж ми… кохали одне одного.

– Для нього в цьому житті вже не лишилося нічого.

– Є десь реабілітаційні центри для воїнів АТО?

– Напевно, що є, але якось я лише натякнула, а він одразу спалахнув, зірвався, як вулкан, і я більше не поверталася до цієї теми. Узагалі не знаю, як підступитися до нього, щоб поговорити.

– І все-таки я хочу спробувати.

– Коли?

– Хоч зараз!

Розділ 48

Коли Олеся вирішила поговорити з Ігорем, то навіть не вагалась. Дорогою вона усвідомила, що їй доведеться нелегко, але була налаштована рішуче. Вона за будь-яку ціну має з ним поговорити! Неможливо, щоб усе, що було між ними, перекреслила війна!

– Ось тут і живе мій син, – сказала Катерина Захарівна.

Вони зупинилися біля вбогої хатинки за старим, давно не фарбованим дерев’яним парканом. Жінка штовхнула хвіртку.

– Замкнено. Ігор обіцяв бабусі поставити нову огорожу, коли повернеться з війни. Не судилося, – промовила жінка й затарабанила у хвіртку руками. – Мати не почує, а Ігор… Чи захоче відчинити? Синку! – гукнула вона. – Ти де?

– Зараз! – почула Олеся знайомий голос.

«Невже це не сон? – подумала дівчина. – Він зовсім поруч!»

Крізь щілину між старими дошками хвіртки Олеся побачила його. Ігор був на візку, дуже змарнілий, худий, волосся коротко стрижене, але це був її Ігор, її кохання! Стало щемно від болю в грудях, і хвилювання охопило дівчину.

– Синку, відчини, це я! – озвалася жінка, коли візок зупинився біля хвіртки.

– Навіщо ти прийшла?

– Я скучила й хотіла поговорити.

– Я ж просив мене не турбувати! – роздратовано сказав юнак, не відчинивши хвіртки. – Невже це так важко затямити?!

– Ігорю, може, щось узяти попрати?

– Не треба мені нічого!

– Що приготувати поїсти?

– Мамо, іди додому, я не голодний. Усе! Бувай!

– Ось так завжди, – стиха, ледь не плачучи, промовила вона до Олесі.

– Ігорю! – покликала дівчина. – Це я, Олеся.

За хвірткою запала тиша. Олесі здавалося, що вона триватиме нескінченно, але юнак промовив:

– Тобі також нічого тут робити.

Це було сказано без жодної емоції. Ані злості, ні роздратованості, ні прихильності в його голосі Олеся не вловила, і це її обнадіяло.

– Нам треба поговорити, відчини, – попросила дівчина.

– Нам не потрібно бачитися. Узагалі.

– Якщо не відчиниш, то я перелізу через паркан, і все одно тобі доведеться зі мною поспілкуватися! – наполегливо сказала Олеся, і знову запанувала тиша.

– Я піду, – тихенько кивнула жінка, – а ти спробуй, може, вдасться.

Олеся почекала, поки Катерина Захарівна пішла, і знову заговорила до Ігоря.

– Це безглуздо розмовляти через паркан, – сказала вона. – Ти це розумієш?

– Ти хочеш побачити каліку?! У вас там, у ЛеНеРе, не бачила таких? – роздратовано сказав Ігор.

Олеся почула, як ляснув засув, і штовхнула хвіртку. Ігор повернувся на візку до неї спиною. Дівчина зачинила за собою хвіртку, стала позад нього. Їй безмежно захотілося припасти до грудей коханого, обняти його і, стоячи на колінах, говорити з ним, виплакатися, усе розповісти й почути таке омріяне: «Моя кохана!» Проте вона відчула, що потрібно бути стриманою й обережною в розмові. Він був поруч, а їй ніби заціпило. Емоції зашкалювали, і розум відмовлявся думати. Вона зробила кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися.

– Можливо, ти мене зневажаєш, але прошу тебе: вислухай.

– Навіщо?

– Я хочу бути почутою.

– А я не хочу нікого чути! Розумієш чи ні?! Ні-ко-го!

– Вислухай мене. Я для цієї розмови здолала важкий шлях.

– Я не священик, і ти не на сповіді – я вже тобі це казав одного разу. Сходи краще до церкви, – сказав він, не повертаючись до дівчини.

– Можеш мене посилати куди завгодно, але вислухай, – укотре попросила Олеся.

– Не хочу. Іди геть, – уже спокійніше сказав Ігор.

– Знаю, що я винна перед тобою, – почала говорити дівчина швидко та схвильовано. – Так, я вимушена була вийти заміж за зведеного брата, але то не зі своєї волі. Можеш вірити мені або ні, але я пішла до знайомої на день народження, та мені підсипала снодійне в сік, а потім прийшов Костя й силоміць змусив мене випити трохи самогону. Я була майже непритомна, коли він мене зґвалтував… Знаю: він тобі повідомив, що ми одружуємось… Брат… він мене шантажував, забрав у мене найдорожче – листи покійної матері… Я не змогла вбити дитину, коли дізналася, що вагітна… У мене є син, він лише мій і нічий більше… Я зробила все можливе, щоб вирватися звідти, щоб бути з тобою. Я ніколи тебе не забувала… Я й досі кохаю тебе, Ігорю!

Він різко повернувся, і на мить їхні погляди зустрілися. У його очах не було колишнього живого вогню, у них застигли біль, сум і… байдужість.

– Ти хотіла побачити каліку на візку? – сказав він з іронією. – То дивись! Він не здатен не лише ходити, а ще й у штанці може надзюрити! Хочеш дізнатися, чи сухі в каліки наразі підгузки? Перевіриш? Ти для цього прийшла?

В Олесиних очах забриніли сльози.

– Навіщо ти… так? – давлячись сльозами, промовила вона. – Разом ми могли б усе здолати.

– Мені не потрібна нянька! І підгузки я сам собі поміняю! У тебе є дитина, тож є про кого дбати, – сказав він, не дивлячись на Олесю.

– Ти став жорстоким.

– А яким я маю бути?! Коли життя скінчилося, ще не почавшись! Я маю бути добреньким після того, як на моїх очах убито побратимів, які ділили зі мною останній задубілий кусень хліба?! Після того, як мій товариш поруч зі мною стікав кров’ю й благав допомогти, а я не міг зрушити з місця й сам умерзав у землю?! Він помер, дивлячись на мене з благанням в очах – і досі мене переслідує той погляд, сниться ночами… Навіщо я вижив? Щоби псувати іншим життя?!

– Ти вижив, щоб ми були разом! – крізь сльози промовила Олеся.

– Я вижив на