Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

але популярність соціал-демократії на зламі століть виховала багатьох інтелектуалів, які ставали ініціаторами реформ.

По-п’яте, традиції дисидентства. Боротьба за права аж у другій половині XX століття почала усвідомлюватися як протистояння владі, хоча і раніше, в часи «червоного терору», інтелектуали намагалися не мовчати. Активна дисидентська діяльність була помітна в Україні, Росії, Грузії, менше в Білорусі, Азербайджані, Вірменії, країнах Центральної Азії.

Нарешті, чинник шостий і найважливіший — антикремлівський. У кожній пострадянській країні тою чи іншою мірою існує по кілька чинників, але якщо немає головного — антикремлівського, то жодної революції не вийде, просто нема стимулу. Можна повалити президента. У Киргизстані це робили двічі, але політична система збереглася, як і бажання повалити знов. У Киргизстані були не революції, а звичайні повстання, перевороти, що змінювали лідерів, а ті, хто приходили на зміну, зберігали систему, повторювали помилки попередніх, і так може відбуватися по кілька разів.

Перша революція на пострадянському просторі була в Таджикистані, в 1991–1992-х роках, але і вона закінчилася провалом. Не вистачало багатьох чинників — доволі молода республіка, створена в 1924 році, не мала ані власних дисидентів, ані традицій свободи слова, ані традицій політичної культури. Збережена історична пам’ять була, але вона — в сусідньому Узбекистані, де з волі Сталіна розташовані давні таджицькі міста — Самарканд і Бухара. Спроби використати шостий чинник закінчилися кривавою громадянською війною, ініційованою Кремлем.

Друга спроба серйозної революції була в Україні у 2004 році. Ця країна має усі п’ять чинників, але у той час не вистачало того самого шостого, що зводило зусилля політиків, опозиційних президентові Кучмі, до ситуації, схожої з киргизькою. Так і вийшло — перша українська революція майже забута, оскільки результатів не дала. Кремль помстився й Україні, підсунувши «проФФесора» із кримінальним минулим.

Зате вдалася друга, і то після того, як у середині січня на Майдані нарешті почали говорити про «руку Кремля», а пізніше з’явилися докази прямого втручання Росії. Почасти друга українська революція стала повторенням грузинської «революції троянд», з тією лише відмінністю, що в Тбілісі обійшлося без кровопролиття і в Грузії вже була згуртована команда однодумців. Україні ще доведеться боротися за свою революцію, але головне зроблено — шостий чинник дав результат.

Чому він важливий? Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не лише політична система, а й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинник імперії в особі Кремля. Москва з доброї волі ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті — підпорядкування Кремлю. Є різні форми підпорядкування: активна — Білорусь, Казахстан, Вірменія; пасивна — Киргизстан, Таджикистан; мовчазна — Узбекистан, Туркменистан. Хоча, судячи з результатів голосування резолюції щодо України на Генеральній Асамблеї ООН, в активі Кремля залишилися тільки Білорусь і Казахстан. Інші країни зайняли позицію нейтралітету чи «моя хата скраю» — зовсім не з’явившись на голосування.

Це абсолютно не означає, що в цих країнах визріла революційна ситуація. Її зовсім нема ні у Киргизстані, ні в Таджикистані, ні в Туркменистані. Невдоволення є, навіть робляться спроби нечисленних виступів і проведення акцій, але не вистачає більшості з необхідних чинників. І, передовсім, шостого, найважливішого.

Поки є кремлівська пропаганда, економічні важелі, а для центральноазійських країн чинник трудової міграції — остарбайтери, неможливо уявити існування будь-якої групи людей, які створили програму реформ і об’єднали навколо себе якусь частину населення. До цього варто додати сумний результат мовної асиміляції, що відбувалася за останні 100–150 років, ще з часів Російської імперії. Він багато в чому змінив менталітет народів, що перетворилися на споживачів російської пропаганди, які беззаперечно вірять усьому, що говорить Кремль.

Минає час, з’являються нові причини недовіри Кремлю, як, до прикладу, окупація Криму, і якщо не всі, а якась частина людей починає цікавитися шостим чинником, їм стає зрозумілою політика Москви. Заряд ще не достатній, але він уже є. Залишається чекати формування критичної маси, тобто формування шостого чинника.

СЕПАРАТИЗМ ПО-РОСІЙСЬКИ — «ПОМАТРОСІЛ І БРОСІЛ»

У поїздках пострадянським простором за останні 20 років мені часто доводилося стикатися з розгубленими людьми. В купе потяга Москва-Харків сім’я із двома малолітніми дітьми. Розповіли, що вони з Карабаху, чоловік азербайджанець, дружина — вірменка, поневіряються по родичах, ні до Вірменії, ні до Азербайджану поїхати не можуть. Змішані грузинсько-абхазькі сім’ї можна зустріти і в Росії, і в Європі. У Венеції познайомився з російсько-українською сім’єю, яка плуталася, відповідаючи, звідки вони: чоловік казав, що він із Придністров’я, дружина — з Молдови, з міста Бендери. З кінця 1980-х років радянська імперія розвалювалася, у кривавих конфліктах знищуючи людей, руйнуючи взаємини між людьми і народами, які століттями жили разом. Утім, імперія створювалася так само або ще кривавіше.

Мало хто на пострадянському просторі знає, що відбувається на території Абхазії, «Південної Осетії» (за Конституцією Грузії ця окупована територія називається Цхінвальський регіон), Придністров’я чи Карабаху. В запалі «кримнашівського» божевілля багато хто зовсім забув про старі сепаратистські регіони. Точніше, про них і раніше особливо не пам’ятали, стверджуючи, що всі вони — «наші». Ніхто не цікавився економічними чи соціальними проблемами, як живуть «звільнені» російською армією і визнані Кремлем люди в Абхазії, Придністров’ї чи «Південній Осетії».

У кожного сепаратистського конфлікту своя історія і причини. Здебільшого вони базуються на міжнаціональних суперечностях, за винятком Придністров’я, де, крім страху перед «румунізацією» Молдови, відтворювався заповідник СРСР — із гербом, гімном, звичками і традиціями. Інші території спадкоємці «радянського інтернаціоналізму» використовували, щоб нацькувати один на одного абхазів, осетинів, грузинів, вірмен і азербайджанців. І оскільки конфлікти починали тліти ще наприкінці 1980-х років, то неможливо собі уявити, щоб це відбувалося без відома ЦК КПРС і КДБ.

СРСР, що конав, намагався зберегтися, вливаючи в себе свіжу кров людей, не винних у тому, що їхніх предків завоювали — кого 200, кого — 300 років тому. У XVIII–XIX століттях багато хто чинив спротив, не бажаючи бути окупованим армією, що її посилали царі Російської держави, захоплені «собіранієм земель русскіх». Більшовики відтворили імперію практично в тому самому вигляді, творячи «радянську людину» без культури предків. Сталін був першим, хто втрутився в історію, вільно розкресливши на мапі СРСР території, назвавши їх національними республіками.