Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

цьому край. Вона розкаже їм, що трапилося. Вона вбила Кору. Марко, мабуть, домовився про те, щоб її тіло сховали, а потім попросили викупу, щоб збити поліцію з пантелику. Він має припинити їй брехати. Він має сказати їм, де сховав тіло Кори, і тоді вона нарешті дізнається. Вона хоче знати, де її дитина. Вона вже не може перебувати у стані невідомості.

Вона не може сподіватися, що хтось розповість правду, доки вона сама не зробить перший крок.

Коли вона прибуває до відділка, жінка у поліцейській формі за конторкою дивиться на неї не без хвилювання.

— З вами все гаразд, мем? — питає вона.

— Усе нормально, — швидко відповідає Анна. — Мені потрібно поговорити з детективом Ресбаком. — Її голос звучить якось дивно, навіть для неї самої.

— Його немає на роботі. Сьогодні ж неділя, — каже жінка. — Зараз подивимось, можливо, я зможу додзвонитися йому.

Після короткої розмови по телефону вона кладе слухавку і каже:

— Він уже їде. Буде тут за півгодини.

Анна нетерпляче чекає, її свідомість у перезбудженому сум’ятті.

Ресбак з’являється швидше, ніж за півгодини, вдягнутий у повсякденні штани кольору хакі та літню сорочку. Він виглядає зовсім інакшим. Анна звикла бачити його в костюмі. Це її дезорієнтує.

— Анно, — каже він, уважно дивлячись на неї очима, які помічають кожну дрібницю. — Чим я можу вам допомогти?

— Мені потрібно поговорити з вами, — швидко каже Анна.

— Де ваш адвокат? — питає Ресбак. — Мені повідомили, що ви більше не говоритимете зі мною без адвоката.

— Обійдуся без адвоката, — наполягає Анна.

— Впевнені? Може, варто зателефонувати йому? Я можу зачекати.

Адвокат просто завадить їй сказати те, що вона хоче.

— Ні! Я впевнена. Мені не потрібен адвокат. Він мені не потрібен — і не телефонуйте моєму чоловікові.

— Ну добре, — каже Ресбак і повертається, щоб провести її довгим коридором.

Анна йде за ним в одну з допитних кімнат. Вона починає говорити ще до того, як сідає на стілець. Він просить її зачекати.

— Для протоколу, — каже їй Ресбак, — будь ласка, назвіть своє ім’я, дату й засвідчіть той факт, що вам радили зателефонувати адвокатові, але ви відмовилися.

Після того як Анна це робить, вони починають.

— Чому ви сьогодні тут? — питає детектив.

— Я прийшла зізнатися.

Розділ 28

Детектив Ресбак уважно дивиться на Анну. Вона помітно стривожена, викручує собі руки. Її зіниці розширені, обличчя бліде. Він не знає, чи варто продовжувати. Вона офіційно відмовилася від послуг адвоката, на камеру, але він не впевнений, що в її психічному стані можна прийняти зважене рішення. Втім, він хоче почути, що вона скаже. Зізнання завжди можна відхилити, як вони, скоріше за все, і зроблять, але він має вислухати її. Йому цікаво знати.

— Я вбила її, — каже Анна. Вона розбурхана, але мислить начебто ясно. Вона знає, хто вона, де вона і що робить.

— Анно, розкажіть мені, що сталося, — каже він, сидячи навпроти неї за столом.

— Я прийшла перевірити, чи все гаразд, об одинадцятій, — каже Анна. — Я намагалася погодувати її з пляшечки, тому що випила. Але вона була дуже неспокійна, вона хотіла гру´ди. Не пила з пляшечки.

Вона замовкає, витріщається на стіну за спиною Ресбака, так, ніби там, за ним, бачить це у вигляді кіно.

— Продовжуйте, — каже детектив.

— Тож я подумала: хай йому, і приклала її до грудей. Мене це хвилювало, але вона була голодна й не хотіла пляшечки. Вона плакала й плакала, ніяк не заспокоювалася. Досі вона завжди спокійно їла з пляшечки — ніколи не вередувала. Звідки мені було знати, що вона не захоче її саме того вечора, коли я випила кілька келихів вина?

Ресбак чекає, що вона скаже далі. Він не хоче говорити й збивати її з думки. Вона ж, здається, впала в якийсь транс, досі витріщаючись на стіну за його спиною.

— Я не знала, що ще робити. Тож я погодувала її.

Вона відводить очі від стіни й дивиться на нього.

— Досі я брехала, коли казала, що пам’ятаю, як перевдягала її з рожевого комбінезончика в зелений. Я не пам’ятаю. Я сказала так тому, що припускаю, що зробила це, але насправді я не пам’ятаю, як це робила.

— А що ви пам’ятаєте? — питає Ресбак.

— Я пам’ятаю, як годувала її, вона трохи посмоктала, але не наїлася як слід і знову почала комизитися.

Очі Анни знову ковзнули на уявний екран на стіні.

— Я потримала її й трохи походила з нею на руках, наспівуючи їй, але вона тільки плакала голосніше. Я теж плакала.

Вона перевела погляд на детектива.

— Я вдарила її.

Тепер Анна вибухає слізьми.

— Після цього я не пам’ятаю. Коли я її ляснула, вона була в рожевому комбінезончику, я це пам’ятаю, але не пам’ятаю, що було далі. Мабуть, я змінила її підгузок і заразом — одяг. Можливо, я впустила її чи потрусила. Я не знаю. Можливо, я поклала на неї подушку, щоб вона припинила плакати, як ви й сказали, але вона, мабуть, якимось чином тоді померла.

Вона починає істерично хлипати.

— А коли я прийшла опівночі, вона була в ліжку, але я не брала її на руки. Не знаю, чи вона тоді дихала.

Ресбак дозволяє їй виплакатися. Нарешті каже:

— Анно, якщо ви не