Іванна Боразан - Ігри долі

й сподівання, вона шукає більш-менш логічну відповідь, як їй здається, і заспокоює свою бурхливу цікавість. Так і Аня, заспокоїла себе тим, що це не має ніякого стосунку ні до неї, ні до Андрія. «З часом усе забудеться», — думала вона і у вихорі життя так і зробила. Та все одно рано чи пізно «скелети у шафі» дають про себе знати, але усе це згодом.

Зараз все знову стало на свої місця. Повернулося у своє русло. Андрій ходив на роботу. Марія з Анною поралися по господарству. Лише тихими вечорами всі разом проводили час. Гуляли, коли була гарна погода, обговорювали останні новини, сидячи на дивані у вітальні, чи просто спокійно переглядали новинки кіно.

Інколи Андрій з Анною зникали у невідомому напрямку, чим заставляли з’являтися на обличчі Марії усмішку. Вона щиро раділа за брата. Хоч і не зовсім, та все — таки він трохи заспокоївся. Зараз його гризе те, що Аня у будь-який момент може все згадати і піти від нього. Цього він дуже боїться. І як його Марія не заспокоювала — все даремно. Надто сильне у нього почуття провини. «Якщо сильно і по-справжньому кохаєш людину, можна багато чого їй простити», — твердила вона брату. Лише так вселяють надію. «Надія заставляє жити». І Андрій жив. Жив теперішнім, стараючись не думати про майбутнє. Жив кожну секунду, проведену разом із своєю коханою так, наче вона остання.

Бувають моменти в житті кожної людини, коли вона хоче, щоб зупинився час, і завтра не наступало ніколи. Особливо, коли це завтра принесе події, які змінять усе твоє наступне життя. І сидячи у розпачі наступного дня, ти клянеш себе і свою долю, що допустила таке. А ще гірше від того, що ти не в змозі нічого зробити.

Кінець серпня. Погода ще по- літньому тепла, але ранки й вечори стають все холоднішими. Хоч і на півдні осінь приходить із запізненням, та точно сказати, як воно буде цього року, не може ніхто.

Наші красуні, довівши все до ладу у домі, вирішили після обіду трохи розвіятися. Попереду ще довга осінь, а ще довша зима, ще встигнуть насидітися у чотирьох стінах. Прихопили з кухні щось смачненьке і поспішили підкорювати матінку-природу.

Людних місць Марія уникала. Андрій розповів їй, що Аня до того, як потрапила до них, була дружиною якогось багатія. Андрій розказав кого саме, та Марія до кінця так і нічого не запам’ятала. Та знала напевне, що раз Аня приїжджа та ще й багата, то її хтось- таки впізнає. В будь-якому куточку Землі завжди люди мають підвищену цікавість знати все про багатіїв, залишаючи осторонь простий люд.

Довго блукали, доки не знайшли чудову галявину з видом на море. Розклали свою провізію і насолоджувалися відпочинком. Жаліла Аня про те, що немає поруч Андрія. Але ця прогулянка така спонтанна, що попереджати його вони не стали. Скоро вихідні, от і повернуться вони сюди вже втрьох. Та й натрапила Аня на чудову місцину, яку розділять на двох з Андрієм. І вже її уява потягнула у зовсім непристойне русло. Насолодитися до кінця його близькістю вона не зможе ніколи. Схоже, і він також, адже кожну вільну хвилинку і можливість дарує їй. І ті неймовірні відчуття, які він викликає в її тілі і душі неможливо ні з чим зрівняти. Аня взагалі не зможе прожити без Андрія. Без його любові і турботи не зможе дихати. Тільки знайомий, притаманний тільки йому запах навіює відчуття безпеки, захищеності. Коли він поруч ніщо не страшне. Є тільки він і більше нікого й нічого.

— Про що задумалася, — вивела її із цього стану Марія.

— Нічого такого… просто шкода, що немає Андрія. Йому тут сподобалося б.

— Я не сумніваюся. А сюди можна повернутися знову тоді, коли Андрій зможе.

— Я думаю, можливо цих вихідних? — ніяково запитала дівчина.

— Можливо і цих вихідних, — сміючись, відповіла Марія.

Більше вони не розмовляли на цю тему, бо до них підсіли дві жіночки з дитиною. Вони були неподалік від них. Хлопчик років двох-трьох, підбіг до наших героїнь і сів поруч. Тому його родичі також були змушені скласти йому компанію. Спочатку вони хотіли забрати малого й іти собі далі, та хлопчина вперся бути тут, і тому були змушені також залишитися.

Марія з Анною були тільки раді гостям. Щиро пригощали їх, весело балакали й гралися з малюком. Час спливав непомітно. Вони так захопилися розмовою, що не помітили, як малий Миколка зник. У його віці діти не можуть сидіти довго на одному місці. Їхній розум прагне нових знань і відчуттів. Дізнавшись про все тут, він захотів мандрувати де-інде. І як часто трапляється, нікого не попередив. Діти безпечні. Вони не думають, що десь їх чатує небезпека. Чого не скажеш про їхніх батьків.

Помітивши пропажу, всі кинулися на пошуки. Та за малим уже і «слід застив». Його мама з бабусею у розпачі. А тут ще й до всього і гроза насувається. Аня з Марією також місця собі не знаходили. Розділилися, щоб швидше його знайти. Гукали. Заглядали у кожен куточок, а його все не було. Марія, хоч і не так часто виходила із дому, та все ж місцевість знала добре, чого не скажеш про Аню. У той момент, коли вони розділилися, не думали про себе, про небезпеку. А вона не забарилася. Сутінки. Блискає. Гримить. От-от полиє дощ, а Аня блукає сама, шукаючи дорогу назад. Але вона ніяк не знаходилася. Дівчина ще не знає, що малого Миколку знайшли, і щасливі родичі повертаються додому. Лише Марія стоїть на попередньому місці, чекаючи на неї. А її все немає. Уже перші краплі дощу опустилися на землю. Небо затягнуло чорними хмарами, лише блискавка висвітлювала Марії дорогу додому.

«Вона, напевно, вже вдома. А я її тут чекаю. Не могла ж вона заблудитися. Чи могла? Ні, вона точно вдома,» — так заспокоювала себе Марія, а ноги самі понесли її у знайомому напрямку.

Андрій не знаходив собі місця. На дворі така гроза, а Марії й Ані