Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

перейняли його від індійців, а індійці від шумерів, і він уживається й тепер, названий хтозна й чому ім’ям славетного адмірала Нельсона, — і знав не тільки сам спосіб, а й шість способів захиститись від нього; та стиск горили був страхітливо бездоганний і сильний. Петр усвідомив, як прикро помилився, недооцінивши супротивника, усвідомив глибоко, бо не лишалося сумніву, що печерний чоловік в убранні джиґуна — професіонал високого класу, фахівець бійок і вбивств.

Обидва супротивники спочатку стояли нерухомо, схожі на чотириногу потвору, що душить сама себе. Силач намагався підняти Петра, щоб ударити ним об підлогу, та Петр стояв, виставивши вперед ногу, наче вилитий з бронзи. Не спромігшися зрушити його, здоровило напружив усю свою силу, щоб зламати Петрові хребет. Він, очевидячки, робив таке нерідко й успішно, бо коли силач побачив, що Петр не піддається, на його незворушному обличчі з’явилося щось схоже на подив. Так, Петр не піддавався, але йому було скрутно, і що більше він напружувався, щоб розірвати стиск, то тяжче було йому самому, бо зусилля передавалось на його власну шию й хребет. Він відчував — хребці розходяться, наче розтягається спіральна пружина, і та хвилина, коли в нього перерветься спинний мозок, не могла бути далеко. З перенапружених легенів підіймалася до рота кров, а руки виривались із суглобів, наче його мучили на дибі. Він ще подумав, що ця його подорож заради порятунку людства виявилася таки справді не вельми щасливою, бо тільки-но він уникнув колесування, як доводиться знов гинути в горилячих обіймах невідомого виродка.

Тоді силач, відчувши, що його супротивник слабне, з переможним криком, успадкованим від недалеких печерних предків, потяг Петра до бруса, що підпирав сходи, — щоб розвалити об нього Петрову голову. Не послаблюючи стиску, він відхилив Петра назад, щоб ударити його лобом об брус. І в ту мить усе змінилось, бо враз здійснилося те, на що Петр уже перестав надіятись: він побачив герцога Альбрехта Вальдштейна, що стояв угорі на сходах. То таки був достеменний герцог Альбрехт Вальдштейн, справжній, не фальшований, такий могутній і величний, що будь-кому від самого його вигляду та від думки про близькість герцогових полків заціпило б — навіть самому цісарю чи курфюрстові Максиміліану Баварському.

Обличчя його, звичайно, нема потреби докладно змальовувати, бо ви вже бачили його — хай не в оригіналі, але в точній імітації. Як ми знаємо, воно не було ні гарне, ні бридке, ні худе, ні товсте, тобто, наважимося сказати, цілком звичайне — тим звичайніше, що мало й бороду та вуса, які в ті часи носили усі воєначальники, так звані вальдштейнівські вуса — бо саме він завів на них моду: вуса, як відомо, гострокінчасті, й борідка теж. Одначе обличчя справжнього Вальдштейна відрізнялось від фізіономії його двійника в Меммінгені принаймні одним — виразом спокійної впевненості, байдужості, яку з усіх Вальдштейнових портретистів зумів виразити лише Ван Дейк: щелепа трохи відвисла, зуби не стиснені, бо зціплені зуби виражають напруження волі, а йому анітрохи не доводилось напружувати волю, бо йому все було до снаги, і все, що робилося, робилось тому, що так передбачив він; усе шикувалось і укладалось так, як хотів він, усе падало, коли він того хотів, і зводилось, коли це було в його інтересах. І ледь розтулені, ледь закопилені губи немов промовляли: «Так, це мене задовольняє. Так, це робиться за моїм планом. Так, хай станеться це, дозволяю це, допускаю це».

Тепер кілька слів про його вбрання — таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї — комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ — вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті — з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій — маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу — мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли