Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

хтось ставав йому на шляху до завоювання й урятування світу і треба було швидко й без галасу змести його з дороги: вдарив по лівій скроні руба долонею, тобто на прадавній борцівський спосіб, званий подвійним нельсоном, відповів чимось іще давнішим — елементом мужньої науки, яка виникла ще тоді, коли почалися чвари між людьми, і яка, проникнувши з Індії в Китай, а звідти до Японії, в пору дитинства нашого героя (ми не бачимо причини, чого б це не могло статись) була занесена й до Праги, на Малу Страну, на той майданчик, нині вже давно забудований, де провів щасливі роки дитинства Петр Кукань з Куканя разом зі своїм старшим товаришем — Франтою Ажзавтрадома. Нині ця система боротьби називається «гола рука» — по-японському «карате», бо й справді б’ються голіруч.

Отож Петр, як ми кажемо, вдарив Вальдштейнового охоронця долонею руба в ліву скроню, але чи то, знеможений, ударив не досить сильно, чи то здоровило був незвичайно витривалий: він тільки ледь похитнувся і, вишкіривши зуби та піднявши руки, розкарякою посунув просто до Петра. Петр, відступаючи, ще раз ударив його в скроню — й знову без видимого наслідку. Тоді вхопив обома руками за ліву руку, обернувся до нього спиною, перекинув ту руку собі на плече, долонею вгору й зламав її в ліктьовому суглобі. Невдаха-охоронець хвилинку стояв нерухомо, видимо не розуміючи, що з ним сталось, і кліпав очима, ніби хотів відігнати моторошне видиво. Тоді раптом позеленів на виду і почав помалу падати: спочатку навколішки, потім на праву руку і врешті гепнувся додолу всім тілом.

Але й Петрові сили майже вичерпались: він був такий вимучений, ніби його щойно зняли з «кобили», і небагато бракувало до того, щоб він за прикладом переможеного здоровила впав непритомний поряд. Коліна трусились, йому раптом стало байдуже до всього, він думав про одне: як добре тим людям, що можуть нічого не робити, ні до чого не прагнути й жити весь вік у летаргії. Аж раптом за спиною в нього ляснув постріл і біля вуха свиснула куля. Негідне, чуже його вдачі почуття вмить де й поділось, він швидко нахилився, уникнувши другої кулі, кинувся до дверей, відсунув засув, яким хтось убезпечив арену боротьби від зовнішнього втручання, вискочив на вулицю й опинився, як гадав, у безпеці.

А до Кеплерової оселі саме підходив чоловік, по шию вкутаний у темний плащ; крислатий капелюх його був насунутий аж на очі, і було дуже помітно, що чоловік наївно силкується бути непомітним. Уже смеркло, але Петрові вистачило одного погляду, щоб упізнати в ньому веселого герцогового небожа Макса, з яким він кілька днів тому стикався в Меммінгені. «Власне, не варт і клопотатись, — подумав він, раптом розвеселившись. — Усе збігається. Я слушно здогадувався, що Макс в усе втаємничений і править за посередника між справжнім Вальдштейном і його двійником. Нема сумніву, що під плащем він несе повну торбу листів, надісланих до Меммінгена».

Щирі, хоча й наївні намагання треба шанувати, тому Петр удав, ніби не впізнав графа Макса, й пішов собі далі. А граф, зупинившись біля астрономових дверей і не знаючи, що вони відімкнені, чемно й делікатно, як годиться добре вихованому юнакові, постукав калатальцем, обмотаним шматиною.

Пожежа на складі ганчір’я

На вежах собору святого Петра саме почали дзвонити, і в усьому місті — від укріплених берегів Дунаю до мурів, що захищали південну частину Регенсбурга, — зароїлись люди, що поспішали до центру міста дивитись на парад, який демонстрували публіці наймогутніші з могутніх, найпишніші з пишних, найвельможніші з вельможних, процесією йдучи до вечерні. Петр, який щодуху поспішав від астрономового дому до монастиря, до отця Жозефа, бо не хотів, не міг, не мав права лишати своє відкриття для себе, подужав заледве півдороги, коли наткнувся на ту процесію, що простувала крізь натовп цікавих.

Славлені дзвонами, сповиті запашним димом з кадил, якими вимахували юні хористи в білому, осяяні жовтавим полум’ям воскових свічок у скляних ліхтариках, якими присвічували їм слуги в лівреях із гербами найзначніших дворянських домів, вельможі помалу, нога за ногою, йшли серединою найширшого регенсбурзького променаду на соборний майдан: попереду світське панство, воєначальники й дипломати, німці й гості з закордону, посланці чужоземних монархів, одне слово — за гарним неперекладним висловом французів, tout le monde, усі, хто належав до вищого світу. В передніх рядах, як і годиться, імперські курфюрсти з дружинами та дітьми-підлітками, за ними панство лиш на крихітку менш вельможне, найпривітніший серед нього — князь Октавіо Пікколоміні, напрочуд вродливий, із гарно вирізьбленим повним обличчям природженого улюбленця жіноцтва, але вже схильний до огрядності. Далі виступав найславетніший і найгрізніший воїн граф Тіллі, проводир Католицької ліги, наймогутніший Вальдштейнів суперник і ненависник, дарма що носив, як і всі інші воєначальники, вальдштейнівські вуса й борідку. Його присутність у Регенсбурзі історики досі не можуть пояснити: як сталося, що він, командувач війська куди меншого, ніж цісарська армія під проводом Вальдштейна, був запрошений на з’їзд, а Вальдштейн — ні? І як запальний Вальдштейн стерпів таку образу?

Відповідь на це запитання, що зависло в повітрі на добрих триста років, дасть тільки наша книжка.

На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього — капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, — капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.

За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько — цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно