Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

довгого, всеосяжного гороскопа — такого, як ви, кажуть, колись склали для отого негідника — так званого герцога Альбрехта фон Вальдштейна.

Він замовк і напружив слух, бо сподівався, що ця образа дійшла до слуху того, для кого була призначена, і що той вразливий, запальний чоловік якось викаже своє роздратування — хоч ногою тупне зі злості чи пожбурить чимось. Але то була марна надія: в глибині дому було тихо, ніщо не ворухнулось, ніщо не озвалось.

— Я вас прошу висловлюватись про його герцогську високість пана Альбрехта фон Вальдштейна з належною пошаною, — сказав маг. — Та якщо ви не хочете справжнього гороскопа, хоча тільки-но заявили, ніби хочете, то що ж тоді я маю вам відкрити?

— Ну, взагалі… — сказав Петр. — Скільки років ще проживу тощо.

Старий учений почервонів від гніву.

— Я так і знав. Зразу здогадався, коли вас побачив, що грошей у вас не густо, того й спитав. Та що вдієш. Пічкур теж риба. Як не дощ, то хоч мряка. Ви хочете щось взагалі. Як ласкавому панові завгодно.

І, обернувшись до дверей у себе за спиною, гукнув:

— Сені!

Почулося човгання, і з сусідньої кімнати вийшов високий, худий бородатий чоловік, молодший за Кеплера, але теж літній, увесь, як і Кеплер, у чорному, в круглій шапочці.

— Опрацюйте оцю дату народження, — сказав Кеплер, подаючи йому дощечку. — Ось добродій хоче знати, скільки йому ще вділено пробути в цьому найкращому з усіх світів. Якщо ви, молодче, якимось дивом переживете ту дату смерті, що вам вирахує мій колега Сені, — до речі, як і я, справжній учений, а не шарлатан, — то я поверну вам гроші. А поки що з вас двадцять дукатів завдатку.

— Цебто як? — спитав Петр. — Я прийшов до вас, пане Кеплер, а не до якогось там Сені.

Кеплер глибоко зітхнув і на мить прикрив свої іскристі очі темними зморшкуватими повіками.

— Шановний пане, — промовив він утомлено. — Коли ви замовляєте першорядному кравцеві вбрання, ви ж не будете наполягати, щоб він власноруч обметав петельки для ґудзиків, бо таку другорядну роботу він доручає своїм підмайстрам. І в моєму ремеслі, яке мені служить тільки для заробітку, справа стоїть так само. Складання гороскопа, навіть такого простенького, як ви мені замовили, теж не обходиться без механічних, проте дуже забарних обчислень. Я чоловік скромний і цілком усвідомлюю, що вчений, який служить славі людського роду, — це щось безмірно нижче за пана, який має право оздобити своє ім’я безглуздим гербом і пустим титулом. Одначе не жадайте від мене, щоб я не тільки кроїв та приміряв, а й пришивав ґудзики та обметував петлі.

«Тепер або ніколи», — подумав Петр і, схопившись на ноги, — стілець загуркотів додолу, — розкричався на всю горлянку:

— Коли я йду до коваля, то хочу, щоб мене обслужив коваль, а не ковальчук! Хто він такий, той ваш Сені? Отой маруда, що в нього на лобі написано дурість і нездарність? Чи не той це нікчема, що його падлюка з падлюк Альбрехт фон Вальдштейн витурив утришия? Я за свої добрі гроші хочу доброго товару, я не вчора народився й не дам себе ошукати!

І, вихопивши шпагу, почав плазом гатити нею по столі.

Вчений жахнувся й звів догори руки.

— Змилуйтеся! — заскиглив він. — Я все зроблю для вас, усе вам скажу, тільки, ради бога, не галасуйте. Пам’ятайте про мого пожильця! Він ще помре від усього цього.

— Чхав я на вашого пожильця! — репетував Петр. — Ви мене розсердили, а я, коли сердитий, рідного батька не знаю! Я з вашої трухлявої халупи дровітню зроблю, я все тут порубаю, поламаю, розтопчу, розтрощу!

І почав валяти стільці, котрі ще стояли, стусав їх ногами, кричав, незважаючи на протести та благання переляканого астронома. Сені кинувся до дверей — видно, кликати когось на поміч, — та Петр став йому на дорозі, вимахуючи шпагою, аж свистіло, немовби в повітрі літали чорти.

— Ані руш, старе луб’я, бо я з тебе решето зроблю! — загримів він і, вихопивши пістолі, двічі вистрелив у брусовану стелю. Ще не догримів грім обох пострілів, як угорі на сходах з’явилась постать високого чоловіка дивовижно печерного вигляду: невеличка голова, низеньке спадисте чоло, надміру широкі плечі й довжелезні руки, аж відстовбурчені від могутнього м’язистого тулуба.

— Йдіть звідси, тікайте, — хрипів задиханий астроном. — Цей нелюд дужий, як бугай, а коди в моєму домі станеться вбивство, тоді все пропало!

Печерний чоловік, склавши руки за спиною й теліпаючи палашем, що висів у нього при лівому боці на перев’язі з товстої волячої шкіри, неквапно спускався сходами. Одягнений він був як джиґун — у курточку з підшитими барвистою тканиною прорізами на рукавах і в пишні куці штани, нижче колін підв’язані бантами; якби не клишаві ноги, ті штани б дуже пасували йому. На ногах він мав оздоблені штучними квітами м’які капці, поверх яких, виходячи на вулицю, натягав чоботи на дерев’яних підметках. У нього були гарні вуса, закручені вгору акуратними спіралями, і невеличка борідка трикутничком.

— Слухай, фраєре, — озвався він жаргоном, який Петр насилу розумів, — сховай оту штрикачку і вгамуйся, поки не надокучив мені. Бо з такими волоцюгами та бешкетниками, як ти, ми не панькаємось, ми ними замітаємо.

Петр засміявся і сховав шпагу в піхви.

— Не бійся, лялечко, моя шпага тебе не зачепить, — сказав він. — З такими сучими дітьми, як ти, ми не б’ємось на шпагах, ми даємо їм дрючком нижче спини.

І, ступивши до каміна, вхопив мітлу, скромно поставлену в кутку, щоб відломити мітлище. Але печерний чоловік, ні на крихту не змінивши виразу тупої байдужості, несподівано спритно перескочив через поруччя сходів і опинився за спиною в Петра. І незчувся той, як руки цієї горили просунулись йому під пахви й зчепились пальцями на потилиці.

Петр знав цей спосіб, уже тоді класичний, — адже стародавні греки