Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Мені потрібно, щоб ти роздягнувся! — пролунав наді мною веселий голосок і та сама рука, яка перед тим гримнула книгою, нетерпляче затарабанила пальцями по поверхні столу.

А ручка була гарна, ніжна, з тендітними пальчиками і тонким срібним браслетом, помережаним символами мови древніх.

Я випрямився і провів рукою по обличчю, зганяючи сон та даючи собі мить фори, аби виглядати більш-менш адекватно. Тоді поглянув на власницю веселого голосу і сторопів.

Впізнав. Хоч востаннє бачились ми десять років тому, а друзями були в далекому дитинстві. Якусь мить мовчав, відчуваючи, що голос десь подівся.

Всі погляди в залі були звернені до нас.

Але більшість — до неї.

Ті дві чорні коси так і лишились улюбленою Смоляниною зачіскою, хоч тепер вони не стирчали врізнобіч і не були розкошланими від лазіння по деревах і стрімкого бігу. Зараз це були коси, що досягали їй мало не колін, з вплетеними в них кришталевими намистинами та срібними нитками. Її великі, мов у лані, очі, які я колись запам’ятав синіми, тепер чомусь видались темно-зеленими. Може, раніше я просто не так в них дивився? Чи просто недостатньо уважно?

— Що, просто тут? — спитав я нарешті, надаючи обличчю виразу простака і намагаючись дивитись Смоляні у вічі, а не відволікатись на золотисту, доволі прозору тканину сукні, що вигідно підкреслювала округлі форми гарного тіла. Дівчина була невисокою, мала кругленьке обличчя. Ніс — прямий, губи — пухкі, ніжного коралового кольору. В моїх спогадах п’ятнадцятирічна Смоляна була симпатичною, але... час таки змінив її. Дуже, дуже на краще.

Вона гордо смикнула підборіддям.

— Ні, ми ж у бібліотеці. Ходи за мною.

І я пішов, вручивши неуважно книги, з якими працював, хлопчині в блакитній формі молодшого бібліотекаря, який поспішав до двох Стожарів, що було сили.

— Я ще такого не бачила. Стожар заснув у Публічній бібліотеці Колісії! Я навмисне прочекала хвилин десять, спостерігаючи за тим, як ціла юрба працівників товклась довкола, але ніхто так і не наважився поторсати тебе за плече, — промовила дівчина, звернувши на вулиці праворуч. Ми оминали високу білу будівлю бібліотеки, яка по центру мала шість поверхів, а по краям — чотири, таким чином з фасаду нагадуючи хвилю. Це була одна з найгарніших будівель столиці.

— Куди ми йдемо? — спитав я, ніяк не відреагувавши на її слова. Насправді, якби тіло досі не ломило від утоми, я б, мабуть, згорів від сорому. Але зараз просто не мав на це сил.

— В підземелля. Я хочу показати двом своїм учням твою чудернацьку спину.

То он воно що!

Ми зайшли до прибудови, в якій і починався спуск до підземної частини Публічної бібліотеки. Наземна її половина дійсно була книгосховищем та містила величезні зали з книжковими стелажами, читальні зали та кілька аудиторій, де читалися теоретичні лекції різними вченими. Та за що всі в столиці любили це місце, то ще й за те, що воно, як і більшість будівель в Колісії, мало свій прихований бік. Підземні лабораторії, де можна було втілювати практично будь-який задум, розроблений в теорії, якщо він не ніс шкідливого чи небезпечного для городян змісту. З вибуховими сумішами тут теж працювати заборонялось. Але в лабораторіях оглядали різні цікаві знахідки й речовини, винаходили ліки, різні господарчі прилади для полегшення роботи вдома й в полі. До декотрих лабораторій доступ мали тільки деякі вчені, що заслужили таке право, а інші були відкритими для усіх бажаючих за плату, що мала покрити витрати на матеріали. В часи навчання я бував тут, а потім, як зник зі столиці, вже й не мав можливості навідатись до бібліотеки не в якості учня. От нині прийшов, та й то лише в читальний зал.

Люди, що снували площею, в центрі якої й стояла Публічна бібліотека, поглядали на нас хто з цікавістю, хто з захватом. Ще б пак, аж двоє молодих Стожарів: високий чоловік з коротким білявим волоссям, вбраний в темно-синій одяг, розшитий сріблом, а поряд з ним — невеличка чорнявка з довгими косами, що засліплювала всіх поєднанням краси й енергії.

Ми спустилися сходами, що яскраво освітлювались скляними сферами з сяйво-каменем всередині, і опинились в довгому коридорі з високою стелею та сірими кам’яними стінами. Пообіч йшли двері. За ними було чути то розмови, то веселий гамір, то якесь загадкове шипіння.

— Я радий зустрітися, — сказав я, не дочекавшись за довгий час жодного слова від Смоляни. Вона крокувала трохи попереду — стрімко, аж сукня майоріла полум’яним подолом. Її рішучості бракувало хіба іскор від кроків.

Дівчина не відповіла і навіть не глянула на мене. Її веселий настрій в підземеллях кудись вивітрився. За мить вона прочинила одні з дверей.

Оглядова зала. Я мимоволі скривився — тут часто дивилися на людей чи тварин з чудернацькими, доволі гидкими захворюваннями. І побувати у цьому місці в якості експоната я не надто мріяв.

Зала поділялась на дві частини. В одній розміщувались лави, які півколом підіймались догори. Вони могли вмістити близько ста чоловік. В іншій частині було невелике підвищення з різноманітними приладами, столами та великою шафою, повною склянок-банок з різними речовинами. Я трохи розсердився на Смоляну, але розумів, чому вона обрала саме це місце.

В першому ряду сиділо двоє — хлопець та дівчинка, обоє років дванадцяти. Руде волосся дівчати