Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

було заплетене у чудернацький сніп з багатьох кісок, які стирчали в непередбачуваних напрямках. В неї були розкосі блакитні очі, ямочки на щоках і веснянкуватий носик. Сиділа рудоволоска, склавши руки на колінах, але самі коліна нетерпляче смикались — було видно, що дівча поривається встати і кудись помчати. Нетерпляча.

Хлопчик мав коротке каштанове волосся та сірі очі. Він або ж був спокійним від природи, або ж — що більш імовірно — намагався бути таким поряд із подружкою. Рот його був перев’язаний хустинкою з характерним вузликом на потилиці. Так вчать Шукачі своїх наступників терпіти голод. Вони ж бо можуть перед мандрами в один-два тижні напитись спеціальних відварів зі зміцнювальних трав, а потім не їсти і мало відпочивати до повернення додому, тільки часом вживаючи воду. Це дозволяє економити час та не витрачати зусилля на здобування харчу.

Спеціальні відвари забезпечують Шукачам збереження сил та здоров’я, але голод нікуди не дівається. Тому його вчать приборкувати. Наставники зав’язують учням роти на кілька днів. Кожен учитель використовує свої особливі вузли, таким чином контролюючи, щоб хустку ніхто не рухав.

А ще Шукачів так вчать тримати язика за зубами. Бо коли ти довго не можеш говорити, то потім за звичкою починаєш цінувати й контролювати слова, які злітають з уст.

Обоє підлітків були одягнені в сірі сукняні балахони, що теж підказувало їх приналежність до учнів ордену. Значить, двоє юних майбутніх Шукачів.

Перед парочкою стояв стіл, а на ньому лежало кругле скло діаметром близько півметра. Скло це було вправлене в раму з дерева, помережану рунами мови древніх. Цю давню форму патрійської доволі часто використовували в наукових цілях, а ще від неї пішло багато військових термінів. Поміж рун було вправлено шматочки сяйво-каменю. А ще саме скло мало, як я знав, збільшувальні властивості. Це був чудовий прилад для огляду дрібних деталей. При легкому вдарянні шматочки сяйво-каменю загорялись, створюючи підсвітку.

— Отже, майбутні Шукачі? — спитав я, оглядаючи їх з ніг до голови. — А я ж бо думав, до кого це мене так Смоляна тягне? Назвіться.

— Зоряна й Владан, Стожаре Чорногоре.

Я подумав, що надзвичайно дивно називати дівчинку з сонячним волоссям на честь зірок.

Приблизно так само, як білявого хлопчика колись назвали Чорногором — на честь наймістичнішої південної частини Дикого краю. Чи ж дивно, що я з таким іменем став Стожаром?

Не дочекавшись від мене миттєвої реакції, Зоряна випалила:

— А правда, що у Вас на спині — всі рослини світу?

— Одразу видно, хто тут ще не ходив із пов’язкою на роті, чи не так, Чорногоре? — спитала Смоляна водночас і по-доброму, але й суворо. Я так говорити не вмів.

Дівчинка зачервонілася, а хлопчик поглянув на неї, нахмуривши брови.

— Неправда, — відповів я, тамуючи усміх. — Не усього світу, а тільки Патрії. Увесь світ осягнути — це навіть для Стожара забагато.

— Навіть для дуже самовпевненого й гордого, — додала Смоляна, обпаливши мене поглядом. Її щоки вкрив рум’янець. — Сьогодні я хочу, щоб ви почули про експеримент, який одного разу надумав здійснити Чорногір. Як відомо, усі Стожари вміють відчувати природу довкола. Коли ми відкриваємо свідомість, то вловлюємо все навкруги — почуття, думки, прагнення людей, тварин. Земні потоки, дихання вітрів. Та, звичайно ж, енергію та ріст до сонця рослин. Все це захоплює, але примушує бути обережними, особливо молодих Стожарів. Надлишок інформації здатен збити з пантелику, завести в нетрі вражень та чужих почуттів. Та сили, даровані Стожарам, також здатні ввести в оману, і нам здається, що... — Смоляна на мить замовкла, переводячи подих, і я скористався можливістю продовжити. Дівчина, звичайно, мала право лютувати після всього, що трапилось, але треба постаратись звести нанівець її злість:

— ...що ми — всесильні. Таке трапляється, — мовив я і вона знову обпекла мене гарячим поглядом очей. Зараз вони стали синіми, як я й пам’ятав. — І може статись із кожним, і мова не лише про Стожарів. Та мій результат, визнаю, вийшов геть незвичним, — важкість погляду Смоляни стала нестерпною. І як жінки уміють так дивитись? Я зітхнув і звернувся до неї: — Хочеш сама розповісти?

Але на моє здивування, Стожар похитала головою.

— Ну, гаразд, — промовив я, водночас міркуючи, як зробити свою розповідь цікавою для дітлахів. — Одного дня, років із дванадцять тому, коли у вісімнадцять я став самостійним Стожаром, то вирішив відсвяткувати це по-своєму. На той час я усвідомив, наскільки мій дар сильно сполучений з усім, що є в Патрії, та понад усе — з рослинами. Їх світ нагадує величезне пульсуюче павутиння, де між кожним елементом — від найменшої насінини до могутнього тисячолітнього дуба — є зв’язок. Непорушний, надзвичайно глибокий. І я вирішив пізнати його — охопивши свідомістю увесь рослинний світ Патрії.

Очі підлітків округлилися на останніх моїх словах. Так, Смоляна напевне розповідала їм, що я зробив щось надзвичайне, але не уточнювала, що саме.

— Тому одного дня я сів собі на галявині в дрімучому-дрімучому лісі, віддаленому від усіх можливих поселень, і почав творити своє перше унікальне диво. Я уявляв, який світ відкриється мені — раніше незнаний та невидимий. Як здивую новим відкриттям Благодара, Ратмира й інших Стожарів. І відкрив свою свідомість.

Я підійшов до стіни і приклав до неї свою долоню. Стіни розчинились — і ми