Іван Іванович Білик - Яр

Перед очима в мене стояв по-жалобному вдягнений натовп містечкових євреїв, і мій однокласник Льова Копман, і старий, усіма шанований фельдшер Давид Йосипович Владимиров, який запопадливо дививсь у вічі німцеві. Колись мене та запопадливість обурила, тепер же стало шкода старого фельдшера.

— В яру?.. І дітей... усіх?

Ганна Базилевич кивнула.

Мені вчувалися голоси того дня. Одна жінка сказала:

— Не смердітиме часником.

А друга зітхнула:

— Люди ж, хоч і жиди...

Я й собі зітхнув. Ганна, як і раніше, роздивлялася свої нігті. У кімнаті стало нестерпно млосно, мене побивав піт, але я сидів і боявся ворухнутися.

— Як ти живеш?

Я стенув плечима. А як? Досі й на думку не спадало запитати себе про це.

— З нею... бачишся?

Я зиркнув на Ганну, та вона пильно вивчала свої руки.

— Н...ні.

Я не ворухнувся, знав, що коли встану, то підведеться й вона, і годі трапиться те непоправне, після чого вже не зможу чесно дивитися їй у вічі й поважати себе. Мене побивали дрижаки. Я примусив себе думати про геть стороннє, що ось поряд, за стіною, сидить зараз жінка й діти того майже незнайомого мені Карна Мороза, якого німці, разом із іншими, невідомо куди й завезли, може в той-таки яр на десятому кілометрі. І хіба яр так далеко тягнеться?..

Нарешті я встав, пружко, наче, вколений спідсподу, й одразу вхопився за клямку, бо тільки вона могла врятувати мене. Усе тіло й досі дрижало, на чолі виступив рясний піт.

Ганна запитально глянула на мене.

Я мовчки кивнув і, навіть не попрощавшись, вихопився в коридорчик. Надворі мене відразу взяло морозом, наче обценьками. Я скинув шапку й витерся шерхким смушком. Нервові дрижаки вщухли, я задихав глибоко й вільно.

Було десь по дванадцятій, зорі висли низько над головою, мов лискучі крапельки, сніг під ногами аж скавчав од морозу, і в цілому містечку напувала така тиша, нібито у світі не було ні війни, ні бентег, ні сумнівів, тільки оця невірогідно синя безмежна ніч.

Мене брало за давно поморожені ніс і щоки, почали мерзнути пальці на ногах. Я пустився нешвидким трусом, проминув центр із собором, а на потойбічних вулицях наздогнав гуртик дівчат. Їх було, власне, троє, тихо буркнувши «Добривечір», я випередив їх і пішов далі. Лунко скреготав сніг, але я таки почув позаду притамований смішок і слова котроїсь:

— Дівча-а, та це ж Ненада...

Тепер пирснуло вже не одне, тоді ляскітливо зареготало й почулися вдруге слова:

— Ну, бувай.

— Бува-айте...

Я позирнув назад. Там ішла тільки одна з них, а ті дві звернули в бічну вуличку. Я став і дівчина вповільнила ходу, але не спинялася. Я впізнав її ще здалеку, упізнав одразу, бо не впізнати не зміг би й за ще темнішої ночі, навіть у суцільній темряві із заплющеними очима, певно, у людини є ще якісь органи чуття, поза тими чотирма, чи п'ятьма, чи скільки їх там, описаних медиками.

— Де це ви так пізно?..

Я відчув, що вдень здавався б червонішими за вареного рака, бо таке пришелепувате запитання може дати дівчині тільки найостанніший у світі йолоп. Добре, хоч піч темна, подумав я. Виявляється, і такі ночі мають свої переваги.

— Та де... На досвітках.

— Хіба вони зараз іще є? Я думав, на досвітки тільки наші бабусі дівувати ходили.

Коли людині немає чого сказати, майнуло мені, вона починає обговорювати погоду або ж плести ще більшу нісенітницю, як ось я зараз: метод правильний і вивірений на витривалість багатьма поколіннями пустопорожніх бевзів.

— А де ж бідним дівчатам погулять. Колись був хоч який клуб, або кіно, або ще щось, а теперки...

— Чого ж вас ніхто не провів додому? — поспитав я, вкотре пересвідчившись у глибині свого розуму, бо хто б же їх проводжав, коли хлопців у містечку на пальцях перелічити було можна, усіх дротяним деркачем змела війна, кого на схід, кого в землю...

Дівчина тільки зітхнула, певно, мавши те саме на думці, і я не зчувся, як повернув у їхню вулицю, коли ж згадав, то вертати з-посеред дороги було вже пізно. Я йшов поряд, намагаючись не торкнутись Оленки плечем, хоч стежка видалася вузька й баюриста, протоптана лише людськими ногами, бо вулицями тепер мало хто їздив.

Я позирав одним оком на несподівану супутницю, але й голос, і настрій теревенити десь пропали. Дівчина була вдягнена в підбитий ватою баєвий піджак, які хтозна й відколи носили всі сільські дівчата й молодиці, називаючи його чомусь «полушерстяним». На голові в неї картатіла тепла хустка, на ногах же були саморобні валянці й червоні чуні — винахід першої воєнної зими.

— Вертайтеся вже, бо вас, мабуть... ждуть.

— А хто б мене?

Голос Оленки йшов ніби аж із грудей, м'який і оксамитовий. Мені хотілося сказати, що на мене ніхто не чекає, що я давно вже мріяв отак іти й зустріти її саму, обов'язково саму, і розповісти їй усе-все, що тамував у собі досі, але тепер стояв і, мов бичок ратицею, конав сніг носаком. За обрідним штахетником була її хата, й Оленка могла щомиті пірнути у хвіртку, лишивши мене на вулиці довбати сніг черевиком. Десь у надрах свідомости майнув і зник Антін Ягода, з яким я обіцяв поквитатись, але все те видавалося таким нікчемним і нереальним, про що не варт було й думати.

Оленка випручала руки, які досі тримала в рукавах,