Іван Іванович Білик - Яр

Не зарекайтесь, пан Максим, все-таки одному тяжело... Думаю, если придется туго мне, неужели вы не защитите? Можете не говорить, я и так знаю, что вы — человек долга.

Він трохи помулявся й мовив:

— Сегодня новый комендант... Забыл, как его... Потребовал от меня списки...

— Які списки?

— Ну, тех, кого надо... изолировать... Ну, я и... А вас ни-ни. Понимаете? Мне говорят, директор школы и все такое прочее. А я — нет и все тут. Говорю, разве вы не знаете, как он страдал при большевицком режиме? Все в наших руках, Максим Архипович. Вам надо спокойно делать дело — мы вам обеспечим спокойствие, будьте уверены.

Він простяг мені руку:

— Вы — на меня, я — на вас, Максим Архипович.

Афіноґен пішов до дверей, тоді обернувся ще й козирнув.

Я був ошелешений. Він знову наблизився до столу й показав пальцем на стіну за мною, де висів жовто-блакитний прапорець:

— Только и это выбросьте прочь. Наверное, забыли. Ничего, ничего, сидите, я сам щас!...

Він обійшов круг столу, зняв прапорець із гвіздочка, по тому зробив кілька кроків до груби й кинув шовкове двоколірне полотно на жар.

— Пускай. Чтоб и следов никаких не было. Все честь-честью, правда? Бывайте здоровы, пан Максим!

Цього разу він-таки насправді пішов, лишивши мене в цілковитому замішанні. «Що хотів од мене Афіноґен і на що він натякає? — думав я. — Має мене за таємного агента? Але за якого? Більшовицького? Невже Афіноґен Горобцов співчуває росіянам?»

Це не вкладалося в голові, і я справді безпорадно взявся за голову. Вона просто розламувалась од болю. Такий день, такий скажений, божевільний день, і нема з ким порадитись, думав я, жодної близької людини. Невже Афіноґен і справді співробітничає з більшовиками?.. Світ збожеволів, суцільний цирк, і не знаєш, де тут паяци, а де глядачі, — ярмарковий балаган.

Мої маршрути спростилися до мінімуму. Ще вдосвіта я йшов на роботу, пізньої ночі повертався додому, як сказав би отой загадковий Олег Попович. І я намагався не порушувати цієї вже ніби усталеної схеми. Хай йому все на світі, думав я, кожен зайвий крок чаїть у собі непередбачену кількість несподіванок, а вони й так підстерігають людину на кожному розі.

Але десь по десятій того вечора, попри ті свої суворі схеми, я звернув у вуличку поза собором.

Два чільних вікна по той бік білого штахетника тьмяно світились. Я постукав у шибку. Приклав долоні шорами до скронь, Ганна Базилевич довго вдивлялась у темряву морозяної ночі, перше ніж упустити мене.

Лампа на столі горіла ледь-ледь, і господиня трохи викрутила ґнота.

— Сідай.

Я сів край столу, навіть не розстебнувшись. На Ганні був той-таки чорний англійський костюм, що й уранці, і я безтямно дивився на гостру вилогу, де причепилася змійка білої виточки. І сам до пуття не відав, чого прийшов сюди, відчував, що маю якось виправдати свою поведінку, натомість мовчав, і в кімнаті здавалося страшенно парко й незатишно, бо й Ганна мовчки стояла біля столу, водячи нігтем по мережці скатертини. Найбезглуздіше було б, коли б Ганна подумала, що я все-таки прийшов, саме «все-таки». Я кілька разів бликнув на неї, але її немов цілком поглинуло складне заняття. Людина справляє найдурніше враження саме тоді, коли хоче вдавати безтурботну, майже переконано сказав я сам собі.

— Що ти думаєш про цього... Афіноґена?

Мені аж дух перехопило. Те запитання мав поставити я, бо для цього ж, власне, прийшов, але Ганна вже дивилась мені у вічі й чекала на відповідь.

Я знизав плечима й заходився розповідати молодій жінці про свою сьогоднішню й позавчорашню розмови з Афіноґеном Горобцовим.

— Ідіот, — коротко сказала Ганна Базилевич. Та коли дійшов до спалених портретів, жінка замислилась і нарешті сіла за стіл.

По тривалій мовчанці, після того, як уважно обстежила всі нігті на обох руках, вона промовила:

— Ти знаєш, він счита... вважає тебе таємним агентом Гестапо.

— Афіноґен? Мене? — здивувався я й силувано реготнув, але справа набувала несподіваного закруту, і я прикусив язик.

— Піду й скажу йому, що він йолоп!

— Не роби дурниць, — застерегла Ганна. — Тим наче, що ти йому вже щось подібне сказав. Перед таємними агентами гестапо міг би збліднути навіть наш новий комендант Фрідріх Енґель. Отто фон Штаубен колись розповідав мені про такий випадок...

— То що ж робити?

— А нічого. Так ото й сиди собі. Це нам колись придасться.

— Кому «нам»?

— Українцям, — просто відповіла Ганна, і я охолов. Навіть стало соромно, що я і її почав мимоволі підозрювати. Але на душі однаково лишалось трохи неспокійно.

— Так ти вважаєш, він не може бути зв'язаним із більшовицьким підпіллям?

— Исключено, — сказала Ганна й тут-таки поправилася. — Виключено. По-перше, ніякого підпілля тут немає, а по-друге, він уже давно перетяв собі дорогу туди.

Вона махнула рукою на схід сонця й по хвилі додала:

— Ти знаєш, де ті жиди... євреї з нашого Яру?

Я знав лише те, що й усі ярівчани: євреїв посадовили на станції в товарняк і повезли до якихось резервацій. А куди?..

— Ні до яких резервацій. Київських євреїв побили в Києві, а наших... у яру. Скинули їх на десятому кілометрі й... Афіноґен знає, де й як...

— Це він сам тобі казав?

— Отто фон Штаубен,