Іван Іванович Білик - Яр

думаючи про зовсім інше, повільно читав їм свого конспекта. Інколи ж забував і починав говорити так, нібито стою на трибуні й поспішаю, щоб мене не перебили.

У класі тоді здіймався притамований розгублений гомін.

— Максим Архипович, повторіть, бо не вспіли...

Я спохоплювався й уповільнював теми, але репліки мене дратували: хоч скільки силкувався прищепити учням форму правильного звертання, та вони мов зумисне ігнорували її, коли треба було покликати когось на ім'я та по-батькові.

Різноголосо цокали об чорнильниці пера, нервово шаруділи олівці по грубому папері, а я диктував і диктував.

— Після смерти Володимира Великого владу перебрав його найстарший сип імператор Ярослав Мудрий. Доба Ярослава характерна бурхливим розвитком давньоукраїнської писемності, живопису, архітектури. Пам'ятки, які дійшли до нас...

Я диктував, а сам намагався збагнути, за яким принципом німці провели цей арешт? «Крайні націоналістично-більшовицькі елементи». Хто ж вони? І як я не подумав про це ще тоді, коли в отому «Новому українському слові»...

— Максим Архипович...

А, ч-чорт, я знову пустився наввистрибки. Але невже їм важко сказати: Максиме Архиповичу! Мабуть, ця російська форма так і лишиться в нас незукраїнізованою.

Я ледве дочекався дзвоника, і коли учні галасливим вирієм подалися додому, полегшено зітхнув і стомленим кроком попростував до свого кабінету. Нарешті закінчилася й ця нестерпна друга зміна й можна було посидіти самому, тільки б швидше йшли додому й учителі, й ота Наталя Орестівна, що затримувалася найдовше від усіх... Я відчинив двері й побачив у себе гостя.

То був новий начальник поліції. Афіноґен Горобцов сидів край столу не роздягаючись. Я аж витріщивсь од несподіванки. Невже йому мало було позавчорашньої розмови?

— Мне сказали, что вы на уроке, думаю, посижу...

Я не знав, що робити й як себе повести. Добре, хоч вітатися не мусив, бо вже було б навіть і не доречно, минуло довгих дві-три хвилини.

— Надо поговорить...

— Не знаю, про що, — сказав я недружелюбно. — Не думав, що ви так швидко зробите мені цю честь після... минулої неділі.

— Да нет, да нет... Я не про то. Я пришел сказать, что... Ну, наплел тогда много такого, что... Одним словом, извиняйте.

Вираз обличчя Афіноґенового був напродиво м'який і навіть сором'язливий. Афіноґен запобігливо дививсь мені у вічі й щиро всміхавсь, але я подумав: невже в ньому стільки безхарактерности? Мене душило на сміх, але я втримався. Зрештою, кохання — то така річ, особливо нещасне, що навіть начальника поліції може вивести з рівноваги, подумки сказав я. Шкода було назавжди прощатися з Ганною, але я поставив крайку й мусив дотримати слова, хоча б і перед самим собою.

— Я до вас не маю ніяких претензій... — Я згадав його прізвище й закінчив: — ...пане Горобцов.

Зрештою, проковтне й цю нетактовність, коли вже ковтнув більшу.

Однак, Афіноґена мовби аж розвеселила та моя мимовільна фамільярність. Вставши й підійшовши до мене, Афіноґен заходився трясти мою руку:

— Кто старое помянет, тому глаз вон!

— Згода, — мовив я. — А пані Ганна...

Я не знав, як пояснити Афіноґенові, що з Ганною все покінчано, та начальник поліції перебив:

— Ш-ш-ш... — ще й пальця до губів приклав. — Ничего не говорите. Если между вами что-то есть, то я отступаюсь.

— Нічого немає, — втомлено сказав я. — Вже нічого немає.

Хотілося, щоб цей невдаха швидше дав мені спокій, я стомився, страшенно стомивсь, але Афіноґен і далі тримав мене за руку. Я сумно поглянув на нього:

— Ви щось маєте ще спитати?

Афіноґен одвів погляд:

— Да нет... Только того... ну... хотел спросить... — Він дивився на порожні засклені рамки з-під портретів, які від позавчора стояли в кутку. — Кто вам об этом сказал?

Я пильно подививсь на нового начальника поліції:

— Що саме?

— Ну, вот об этом, — він кинув підборіддям на рамки. — О портретах.

— Не знаю, що ви хочете від мене, пане... Горобцов.

Але він хитро всміхавсь. Очі його зіщулилися й промінням зібрали зморшки на скронях:

— Вы хорошо знаєте, пан Максим. Когда мы с вами позавчера... Ну, когда я пришел сюда, вы посрывали портреты и пожгли их.. Было такое? Бы-ыло. И не прибедняйтесь. Ну, скажите, кто вам об этом... а?

— Слухайте! — Я почав знову дратуватися. — Ніхто мені нічого не казав. Я просто вирішив тоді поміняти портрети, а ви прийшли й підняли скандал. Вас це влаштовує?

— Да я ничего, только ж странно, что полиция узнала от немецкой комендатуры сегодня, что все портреты надо поснимать, а вы поснимали их еще в воскресенье...

Афіноґен усміхавсь, але в очах йому застигла настороженість.

— Не розумію ваших натяків! — Я вже не на жарт розсердивсь. — Дайте мені спокій із цими портретами.

Я лишив поліційного начальника посеред кабінету й пішов до свого столу.

Афіноґен ступив за мною:

— Ну, ничего, ничего, я и не говорю, чтоб вы говорили. Нельзя — значит нельзя. Все мы люди долга. Нет — так нет, и точка. — Він знову приставив палець до губів. — Когда я вам буду нужен — расчитывайте на меня, пан Максим. Я все таки при власти и все, что от меня...

— Я не знаю, чи звернуся коли до вас, пане Афіноґене. Сподіваюсь, не доведеться.

—