Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Зі склянок у підстаканниках пити чай не любив, хіба що у потягах. Не подобалося відчуття гарячого скла на губах. Та й взагалі манера пити чай зі склянок у підстаканниках викликала у нього якесь підсвідоме роздратування, асоціювалася з білогвардійськими «високоблагородіями», що добивали його нещасну землю замість того, щоб об’єднатися проти спільного ворога — більшовиків, а потім тікали за кордон, як щурі з корабля, що потопає, тільки-но їм самим засмерділо смаленим по-справжньому.

Стоп! Але ж Валеріан Клєвєров, себто він — теж «його високоблагородіє»… Саме тому йому доведеться пити чай зі склянки у підстаканнику за старою російською звичкою, що стала мало не притчею у французьких ресторанах — не виймаючи чайної ложки зі склянки.

Під час однієї з нечастих поїздок до Парижа, коли зустрівся із дядьком Альбером у якійсь затишній місцині на Монмартрі, здивуванню його не було меж, бо на стіні побачив табличку із жартівливим написом французькою та російською мовами:

«Ресторація не несе відповідальності за очі відвідувачів, вибиті залишеними у склянках чайними ложками!».

Саме так полюбляли пити чай російські емігранти, колишні білогвардійські офіцери — не виймаючи ложки зі склянки.

Уже збирався зачинити дверцята шафки, як раптом його увагу привернула квадратна бляшана коробка. Вона причаїлася в кутку — звичайна бляшана коробка від льодяників, однак таку його батьки ніколи б не тримали у хаті. Зображення імператорської корони і двоголового орла на її кришці трохи затерлися, а кольори облізли, однак Марко зміг прочитати:

«Санкт-Петербургъ Поставщикъ Двора Его Императорскаго Величества Монпансьє Торговый домъ Марксъ и сыновья».

Цікаво… невже пролетарій Мальцев любитель імператорських монпансьє?

Хіба що ця коробка залишилася від попередніх власників.

Повернувся до вітальні, сів за стіл і налив собі чаю. Хотів простягнути руку і за пампухом, та порівняння останнього із Маруньчиними персами пригадалося знову. Тепер він їх довіку не їстиме.

— Я от що думаю, Іване… — проказав, повільно роблячи ковток. — Та печатка — занадто цінна річ. Якщо припустити, що на момент арешту печатка була із панотцем… Ти ж сам казав, що він носив її як перстень чи каблучку на пальці. Як гадаєш, що з нею могло статися далі?

Очі Мальцева зблиснули.

— Так-так-так! Правильним шляхом ідеш, Клєвєров… Звичайно, після арешту його доставили до слідчої в’язниці, там усе цінне, що було при ньому, відібрали. Певно, комендант Сєргєєв усе те добро переглядає і що, на його погляд, більш вартісне, залишає собі. Я особисто так би і робив! Треба мати хоч якусь компенсацію за таку чортову роботу… То ти натякаєш, Валеріане, що печатка святої Маргарити може знаходитися у коменданта слідчої в’язниці, отого недоноска Сєргєєва? — перепитав Іван Мальцев. — А якщо єпископ її комусь передав або заховав у себе вдома?

— Я ні на що не натякаю, просто поки блукав містом, таке спало мені на думку, — відказав Марко. — Могло, звичайно, трапитися усіляке, але не думаю, що панотець погодився би розлучитися із тією печаткою або віддати її у непевні руки. Міг надійно заховати — це точно. У костелі таких потаємних шпаринок знайти можна безліч. Тоді, вважай, ми шукатимемо ту печатку до кінця свого віку. Але якщо арешт відбувся для єпископа несподівано, а він носив печатку на руці… то заховати її кудись він би просто не встиг. Зрештою, ніхто ж не здогадувався, що то не просто каблучка. І залежно від того, наскільки та печатка видалася начальнику слідчої в’язниці цінною, він міг її продати або ж залишити у себе…

— Ні, ні, ні, продавати її він би не насмілився, — замотав головою Мальцев. — Треба бути рідкісним недоумком, аби загнати таку каблучку за безцінь і потім мати через те клопіт. У Кам’янці зараз просто немає ювелірів, які могли б оцінити таку річ. Ті, що були чогось варті, сьогодні у Москві, поближче до гохрану. Та й Сєргєєв видався мені достатньо обережним. Він її приховав — це точно!

Марко у відповідь тільки гмикнув.

— Ну, якщо твій комендант Сєргєєв не зовсім недоумок, тоді печатка і досі у нього десь в кабінеті або ж удома!

— Геніально, Клєвєров! — Іван відсунув убік недоїденого пампуха та склянку із недопитим чаєм. — Тільки є одна заковика: як ти уявляєш собі наші пошуки печатки у кабінеті Сєргєєва чи у нього вдома?

— Дуже просто… — відповів Марко. — Пропоную завтра навідатися до нього на гостину, до слідчої в’язниці. Ти представиш мене як свого нового співробітника, будеш балакати з ним, скажімо, про те, що передчасна загибель єпископа підриває подальші пошуки прихованих церковних цінностей по надзбручанських селах. Крути йому мізки хоч у баранячий ріг, а я у цей час зможу добре роздивитися навкруги, і поки ти балакатимеш, спробую взяти зліпки з його ключів: від кабінету та квартири. Далі виготовимо дублікати і спробуємо знайти ту кляту печатку!

— Це якась бузня, — мовив Мальцев. — Але, з іншого боку… бузня часом і є найпростішим і найкращим планом… — замислено додав він. — Ніхто не очікує, коли дієш отак, напролом… То й Сєргєєв навряд чи докумекає, що уповноважений ОДПУ прийшов до нього, аби зробити зліпки з його ключів!

* * *

Марко вкладався спати з меланхолією на серці. Крізь прочинене вікно у кімнату лилося місячне сяйво, змішане зі солов’їним щебетом.

Солов’ї витьохкували так надривно, немов збожеволіли від розпуки. Отак, мабуть, зараз вони щебечуть у тому садку, де стоїть їхній з Лізою канарковий будиночок… І йому теж рвалося серце.

Сум пронизував думки тупою стрілою…

«Лізо!» — прошепотів у примарні струмені місячного світла ім’я дружини, ніби куштуючи його на смак. На язику воно було таке, наче трояндове варення. — ніжне, солодкаве. Шепіт полинув, розтанув, загубився у темряві кімнати…

Згадка про Елізабет змусила Марка важко зітхнути. Що вона, його солодка дівчинка, зараз робить, самотня, у тому канарковому будиночку?

Він повний телепень, бо сприйняв тоді усе, що Ліза