Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

розповіла про печатку… ну, майже як вигадку. А тепер історія з цією печаткою виявилася цілковитою реальністю!

Спробував не думати про Лізу, бо ж обіцяв собі не згадувати її, не думати про неї, допоки не повернеться до Варшави… Але тіло вперто не бажало такого компромісу.

— Гм-м-м, — проказав, випроставшись під ковдрою, наче на прокрустовому ложі. Сподівався, що це буде легко — без неї. У всякому разі терпимо. То чого ж йому зараз так погано, Господи!

Треба думати про щось інше… Бодай про завтрашню авантюру із тими зліпками.

Допомогло! Адже авантюра могла завершитися успіхом, а могла запросто стати цілковитим провалом! Його провалом! А якщо упіймають?

Що тоді зробить Мальцев? Скаже, що знати не знає, навіщо його підлеглий робить зліпки з ключів начальника слідчої в’язниці?

Ідея виготовити дублікати у такий спосіб не видавалася Маркові такою вже бузнею. Інша справа — чи вдасться зробити їх і відшукати печатку?

Насправді сталося те, чого він не очікував: історія зі скарбом святої Маргарити раптом вийшла на перший план, затьмаривши собою всі інші завдання… Якщо вдасться відшукати печатку і знайти скарби, а потім ще й переправити їх через кордон… Це ж стільки грошей отримає український уряд! На такі гроші можна буде серйозно розвернутися, налагодити якіснішу роботу і вести зовсім іншу співпрацю із поляками, румунами і навіть британцями…

До речі… про британців!

Отой дивний срібний хрест із отвором посередині і написом латиною… Містер Сеймур, зі слів Лізи, його використовував як закладку для книги. Для чого ж він потрібен насправді?

Вочевидь, ця річ, як і печатка, у пошуках скарбу повинна мати якесь своє призначення!

«Omnia fluunt, omnia mutantur. At Alba Rose floret ad senem locum»

«Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці…"

Марко перехилився, навпомацки намацав свій саквояж, а у ньому з-під твердої встилки витягнув хреста; підніс ближче, аби роздивитися. Срібло у місячному сяйві тьмяно зблиснуло, та розібрати гравіювання на поверхні рис було неможливо.

Навпомацки провів пальцями по різьблених завитках літер; торкнувся отвору у центрі: він був наче й справді для голки розрахований — так, аби її крізь нього встромляти або сам хрест насаджувати на якийсь тонкий, не товщий за голку стрижень…

Для чого ж ця річ? Що вона означає? Як нею користуватися?

Він сів на ліжку; раптом відчув, що не засне… Думки крутилися в голові, штовхаючи одна одну, наче вівці, що збилися до гурту.

І раптом перед очима знову виник спогад із дитинства; той, що одного разу наснився йому: він, прудке кучеряве хлоп’я, бігає садом босоніж у біленькій сорочечці; у руках — вітрячок: така звичайна паличка зі зчепленими навхрест і загнутими на кінчиках тоненькими пластинами бляхи. Тато зробив для нього. Мати все казала, що дитина об таку іграшку поранитися може, кликала його до себе та намагалася замінити татову диво-іграшку якимось смаколиком.

А він бігає садком, вітерець дме в обличчя, потрапляє у бляшані завитки, змушуючи їх кружляти-миготіти, перетворюючи забавку у справжній вітрячок!

«Маркусю, Маркусю, ходи-но сюди! Що я тобі дам…» — голос матері так виразно звучить у вухах, ніби ось вона, поряд…

Так… бляшані смужки для дитячого вітрячка теж були зчеплені хрестовидно, із отвором посередині. А якщо срібний хрест насадити на тонкий, схожий на голку стрижень… він теж зможе обертатися. Як… стрілки на циферблаті годинника чи… як компас! Так, звичайно! Як компас!

Чому він раніше про це не подумав! Срібний хрест дійсно може бути складовою якогось пристрою, що діє за принципом компаса!

Від цього здогаду у грудях подиху стало затісно.

«Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці»…

Виходить, якщо його здогад вірний, незалежно від печатки у нього є те, що вказує напрям, у якому треба шукати скарби!

* * *

Слідча в'язниця, якою завідував комендант Антон Сєргєєв, розташовувалася через дорогу від знайомої Маркові будівлі колишньої консисторії.

Компактне приміщення з товстими стінами, невеличкими глибокими віконцями, що одночасно дивилися і на Вірменську площу, і на Тринітарський костел, прямокутним двором і двоярусним підвалом з приходом більшовицької влади тимчасово перетворилося на місце утримання тих, хто знаходився під слідством.

Комендант Антон Сєргєєв звик до нової посади досить швидко і вже за місяць свого перебування почав крутити своєрідну тюремну комерцію: у застінки слідчої в'язниці потрапляли здебільшого люди інтелігентні, у минулому — заможні або ж достатньо забезпечені. Їх родичі мало не щодня носили Сєргєєву хабарі, маючи надію хоч щось дізнатися про подальшу долю своїх рідних, побачитися з ними чи бодай передати харчі.

Усе те добро незмінно потрапляло на стіл до коменданта, тоді як ув’язнених могло у Кам’янці вже й не бути. Тісні підвали, нашвидкуруч перемуровані простінками, забиті людьми — здоровими, хворими, понівеченими після допитів без надання необхідної медичної допомоги — швидко перетворювалися на душогубки.

Спекотного дня, проходячи повз, можна було відчути важкий сморід, що виривався назовні із тюремних підвалів.

З часом Сєргєєв зовсім осмілів і взявся навіть визначати на власний розсуд право арештантів на життя.

Колишній робітник із Павловська, Антон Сєргєєв, як і решта російських пролетаріїв до Кам’янця потрапив після численних сумнівних подвигів на вулицях українського Харкова, Києва та Полтави. Пройшов, як він сам любив казати, горнило революції та показав себе непримиренним ворогом буржуазії і петлюрівських націоналістичних угрупувань.

Він, хоч і без належної повної освіти, був по вінця напханий революційними лозунгами, тезами і переконаннями, які, на його думку, могли замінити усе.

Отож і теза про релігію як опіум для народу знайшла у ньому вдячного послідовника. Коли до в’язниці потрапив єпископ Лєпновський, Сєргєєв одразу взяв літнього священика на замітку. Особиста неприязнь до представника релігійної інституції у коменданта Сєргєєва виявлялася ще й у тому, що панотцю наказано було не