Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

чи платять йому за те, що він пише все, як їм треба, чи залякали… та звісно, що залякали, бо відколи зв’язався із ними, то став як лайно під лопухом… боязкий, мовчазний… І бігом до костелу наступного дня — сповідатися. Ото коли єпископа заарештували, а потім і застрелили, я гадав, він відмовиться іти… Але ні, пішов. Прийшов зажурений. Від нього я і дізнався, що отця Лєпновського начебто при спробі втечі застрелили. Він католик, — додав Кренцель, — то я й не стримався, запитав, у кого тепер сповідатиметься.

— І що Пливановський? — поцікавився Швед.

— Та кажу ж… як лайно під лопухом. То робота страшна, хай минає усякого. Я боюся, він там не тільки смерть констатує… — зітхнув Кренцель. — Але й дещо інше робить. Там же, у слідчій тюрмі, не сидять ті, хто на базарі гаманця вкрав. Там самі політичні…

— Гадаєте, Пливановського кличуть бути присутнім під час допитів? — запитав Марко.

Кренцель кивнув.

— Переконаний у тому. Він до мене часто приходив консультуватися з тих чи інших питань, ми часто сиділи, балакали за келихом бренді… Ділилися своїм, так би мовити, лікарським. Я ж не завжди у трупарні просиджував! А тут раптом він зовсім заходити перестав. Боїться, значить, що розпитуватиму. А про що питати, коли мені і так усе зрозуміло!

— Отже… — Марко аж на стільці засовався. — Констатувати смерть отця Лєпновського ходив лікар Пливановський…

— Так.

— Пане Кренцелю, як гадаєте, чи залишали єпископові особисті речі під час обшуку? Може, Ваш колега Пливановський згадував про щось таке? Ну, коли він оглядав тіло, чи були на єпископові якісь релігійні атрибути? Хрестик, чи, можливо, якась особлива єпископська каблучка…

— Ні… Нічого такого він не згадував. Був, як завжди, переляканий. Кажу ж… лайно під лопухом. Та кому ж, як не тобі, знати: тут арештантів обшукують і забирають усе цінне одразу. Це ж голодня, мародери! Навряд чи покійному єпископу бодай хрестика залишили. Гадаю, усі речі забирають ще при арешті і воно все десь там зберігається у начальства, а якщо дуже цінне…

Кренцель зітхнув, піднявся зі свого крісла-гойдалки, підійшов до шафки.

— Але я можу поцікавитися у Пливановського, так, наче випадково… — проказав він. — Може, по келишку бренді, Марку? У мене є ще трохи… Зосталося зі старих часів…

Швед аж скривився.

— Ви не образитеся, якщо я відмовлюся, пане Кренцель? Ніколи скільки не вживав алкоголю, як за ці кілька днів перебування на території радянської України.

— Не примушуватиму, — Кренцель все ж дістав келишок і графин із бренді. — Але собі таки наллю.

— І ще… — Марко пильно подивився на Кренцеля. — Нічого у Пливановського не питайте. Ще бракувало, аби Вас запідозрили у чомусь. Самі кажете — лайно під лопухом. Але прийде і доповість, що патологоанатом Кренцель розпитував про таке і таке…

Лікар розвів руками.

— Як скажеш, Марку. Але в усьому іншому покладайся на мене!

— Тоді, аби не затримувати Вас, пане Кренцель, я піду. Щодо зв’язкового — дам знати, як тільки усе знатиму сам.

У погляді Кренцеля майнув погано прихований сум.

— Біжи, біжи, Марку.

— Я б із радістю посидів із Вами, пане Кренцель, — проказав Марко, — та моя занадто довга відсутність може викликати підозру, як і той факт, що ми із Вами знайомі. Тому при випадковій зустрічі вдавайте, що вперше мене бачите. Я за першої ж нагоди сам до Вас прийду. У мрецьку чи сюди…

— У мрецьку… Господь із тобою! — відмахнувся Кренцель. — Краще сюди.

Марко лиш тихо розсміявся зі свого каламбуру.

— У мрецьку, пане Кренцель, безпечніше.

* * *

У колишній вітальні Шведів горіло світло. Мальцев чаював. Перед ним стояв таріль із рум’яними пампухами. Марка аж по душі скреготнуло: ці пампухи, його улюблені, здоровенні, бахматі, без сумніву, із вишнями, котрі Іван наминав один за одним, були як Маруньчина зрада.

— А ось і ти, Валеріане… — Мальцев відклав убік склянку у мельхіоровому підстаканнику. — Я гадав, ти вдома уже. Приїхав — а тут пампухи на тарелі, ні тебе, ні Марії Степанівни… Я аж недобре подумав!

Марко всівся напроти, стомлено посміхнувся.

— Даремно турбувався. Я твоєї домробітниці від обіду в очі не бачив.

— Чаю вип’єш? — запропонував Іван. — Люблю перед сном чай із медом… а тут ще й така розкіш, пампухи з вишнями… Нагадують Марії Степанівни перса, — крутнув перед собою руками. — Такі ж… соковиті та пружні.

— Чаю залюбки вип’ю, — відповів Марко. — А пампухів після такого порівняння, товаришу Мальцев, чогось перехотілося.

Іван тільки реготнув, відкушуючи чималий кавалок пампуха.

— Ет, який ти чутливий… То куди ходив? — проказав із напханим ротом. — Вважай, це запитання твого начальника.

— Та так… хотілося усе обдумати… Обмізкувати…

Мальцев помітно напружився, спохмурнів.

— Невже вирішив відмовитися від справи, Валеріане? Невже я у тобі помилився?

Марко не стримав сміху.

— Хто ж від такої справи у змозі відмовитися! Навпаки, обдумував, як би то краще усе зробити… Нам же у Тарноруді без тієї печатки робити нічого! Вона — ключ до таємного сховку із скарбами. Ти так, здається, казав?

— Саме так! — Мальцев вкинув у склянку кілька шматків цукру, долив чаю із пузатого чайника. — Ти, Валеріане, не соромся… Склянки он там. Чашки — поруч. Там десь і цитрина знайдеться. Пригощайся!

Марко вийшов на хвилинку до кухні. У шафці на старому місці і справді знайшов склянки, мельхіорові підстаканники та чайний сервіз. Чи був то їхній, Шведів, чи пізніших власників — не знав, бо тоді, у 1919-му, під-час короткого червневого перебування вдома не звертав на такі дрібниці уваги. Хотілося думати, що оці миловидні чашки та блюдця з віночками із блакитних незабудок належали раніше його матері, пані Ганні… від цієї думки аж на серці потепліло.