Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Чого ж ні? — розвів Іван руками. — Одних виб’ємо, інших голодом заморимо, ще інших до Сибіру переселимо. Простори матінки-Росії необ’ятні, робочі руки скрізь потрібні. А через яких кілька десятків років вони там або вимруть, або зрозуміють, що краще забути, хто вони і звідки…

— Ти говориш страшні речі, Іване.

— От і я про те, товаришу Клєвєров, — Мальцев заговорив зовсім тихо. — Певності немає. А знаючи хохлів, ніхто так просто у цім ошалілім від свободолюбства краї здаватися нам не буде. Мені ж ота непевність та кровопролиття від сімнадцятого до чортиків набридли. Хочу жити спокійно, по-людськи, от як би ти, скажімо, жив у Парижі, якби у тебе гроші тоді були.

Марко сидів, приголомшений почутим. Зовсім приголомшений. Сподівася чого завгодно, тільки не такого…

— Ну, досить балакати, — проказав раптом Мальцев. — Я тобі все сказав, Валеріане, а ти дай мені відповідь, чи цікавить тебе моя пропозиція.

— А в разі, якщо не цікавить? — Марко простягнув Мальцеву через стіл руку.

— Ні разу не повірю… товаришу Клєвєров! — усміхнувся той, потиснувши руку Шведу. — Тобі ціна гідного життя як нікому відома. Пообідаємо, бо я зголоднів як звір. Випиймо за нашу співпрацю й успіх задуманого. Тільки позабирай оці твої листи й конверти, нехай Марія нам їсти подає…

Ідучи до Кренцеля, Марко думав про те, що справа отримала несподіваний поворот.

Замість заклятого одепеушника натрапив на чолов’ягу, що сам прагне вирватися з-під радянської влади, та ще й у такий оригінальний спосіб!

Щоправда, те, що Мальцеву набридли кровожерливі совєти, не означало, що він прихильник української національної ідеї… І взагалі Мальцев з першої миті знайомства видався Шведу дивним до неможливості. Тож так звана співпраця з ним покаже детальніше, що він за птиця. А поки що його зацікавленість у тарнорудському скарбі була Шведу на руку: ніхто краще не міг би придумати, ніж так, як склалося.

Отож, кілька днів у Кам’янці, туди-сюди, а потім — на Волочиськ і крути-верти Тарнорудою, шукай скарб Маргарити Шотландської; офіційні підстави для перебування у прикордонній зоні — то за Мальцевим, нехай ламає голову. А він по прибутті до Тарноруди спробує насамперед побалакати із тим дияконом Крушанівським. Що Івану не вдалося силою та нахрапом, то він спробує добрим словом. А поки що…

Перш ніж піти на Руські фільварки, прогулявся до Новопланівського мосту і назад, аби перевірити, чи не приставив Мальцев до нього своїх людей — відстежувати кожен його крок. Слідом нікого не було, тож сутінками через міський парк навпростець рушив просто у напрямку Руських фільварок.

Оселю Кренцеля знайти було не важко. Колишній будинок Омирових і справді гарний орієнтир. Його у Кам’янці, завдяки сибірській епопеї Колчака, знали усі.

Щойно Колчак став Верховним правителем Росії, більшість ще сподівалася: Олександр Васильович свій, українець та й дружина Софія теж із Кам’янця. Невже залишить Україну на поталу московській комуні, не допоможе?

Однак імперіалістичні устремління колчаківських воєначальників, серпневий наступ Денікіна 1919-го року та жорстоке витіснення ним частин петлюрівської армії з Києва вщент розбило ті даремні сподівання. Колчака, при усьому його внутрішньому благородстві та певній терпимості щодо державницьких амбіцій українських антибільшовицьких союзників, цікавила виключно «єдіная і нєдєлімая». За неї він боровся, за неї і життя поклав у далекому Іркутську.

Кого розселили у колишню хату колишнього колчаківського тестя і де поділися самі Омирові, Марко не відав.

Вулиця була порожньою, тож під покровом темряви ніхто не помітив, як з алеї у хвіртку сусіднього будинку, що належав міському патологоанатому, увійшов незнайомець.

Як і обіцяв Кренцель, собаки на подвір’ї не було. Марко постукав у шибку, за якою у дальній кімнаті ледь жевріло світло…

Вже за хвилину почулися кроки на веранді.

Кренцель відчинив двері і впустив Шведа до хати.

— Усе добре? — проказав замість вітання.

— Так… Маю до Вас справу. Навіть дві.

— Проходь, проходь у кімнату, Марку, там і поговоримо.

Господар у домашніх капцях і атласовому халаті почовгав далі, у проміжну кімнату, освітлену лише гасовою лампою.

За столом лежала розгорнута книга — Кренцель, вочевидь, збавляв час до приходу Марка за читанням.

— Пане Кренцелю, отже…

— Наперед кажу — зможу! — відповів той, всідаючись напроти Шведа у своє крісло-гойдалку.

— Ви ж іще не знаєте, про що я Вас попрошу, — усміхнувся Марко.

— Чому ж, знаю. Вірніше, здогадуюся. Тому й кажу — так, згоден.

— Ви упевнені у тому, що кажете?

— Я прожив усе життя, Марку, — зітхнув Кренцель, — та нічого справді путнього для України не зробив. От хоч на старості літ їй прислужуся. Ти ж хотів запитати, чи можна у морзі переховувати націоналістичну літературу та газети? Так?

— Саме так, пане Кренцелю.

— То я згоден. Можна. Завтра і облаштую усе для зберігання. Морг і справді таке місце, де шукати менш за все будуть. Я одразу й подумав після того, як ти пішов — чому б то не зробити… Головне, аби зв’язковий надійний був та не носив оберемками, аби не так помітно…

— Усе врахуємо, пане Кренцелю.

— А друга справа яка, Марку?

Швед на мить замислився. Як би то краще запитати…

— Скажіть, пане Кренцелю, Ви знайомі з єпископом Лєпновським?

Той неспішно переплів пальці на колінах.

— Так, був знайомий. Тільки його більшовики арештували і, наскільки я чув, нещодавно застрелили без суду і слідства, вигадали таку дурню, наче той тікати зі слідчої в’язниці надумав… З його-то поважним віком та ревматизмом.

— І Ви ходили засвідчувати його смерть?

Кренцель похитав головою.

— Ні, Марку, ходив мій колега, лікар Пливановський. Його завжди кличуть, коли щось подібне у слідчій тюрмі трапляється… Вже не знаю,