Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

себе ще в 1840-ві, у кирило-мефодіївців — цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини XIX ст., організації, за структурою й духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» — Т. Шевченко, — хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все-таки не був[377]). У 1890-ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», — а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломового моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґелнера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько-феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво — як романтичне («кирило-мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), — ще чекає на серйозне переосмислення й перепрочитання — як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.

Тут потрібне ширше пояснення. Історичні пригоди в XX столітті народництва російського, котре в остаточному підсумку, як то з математичною елегантністю показав А. Валіцький, і лягло в основу офіційної радянської ідеології[378], залишили нам у спадок настільки викривлене, розмите й закаламучене розуміння того, чим же, властиво, було наше, українське народництво, що на повне прояснення картини треба тепер багатьох і багатьох фундаментальних досліджень. Першою відважно взялась була за цю проблему С. Павличко у своїй докторській дисертації «Дискурс модернізму в українській літературі», але почала не ab ovo, а «з кінця» — з кризи власне-українського народництва в оті самі 1890-ті роки, коли вже розпочалась його невідворотна «люмпенізація» й аґлютинація з народництвом російським у рамках «общерусского» соціалістичного руху. У висліді її кепсько зрозуміли навіть колеги (надто ті, що на радянському народницькому дискурсі й виховані), — як зворушливо зізнається Г. Клочек, «мені доводилося опонувати докторську дисертацію Соломії Павличко, і я був вражений буквально кипучою і досі незрозумілою мені ненавистю дисертантки до народництва як явища»[379]. Я аж ніяк не розраховую на те, що до моїх міркувань цей прошарок нашої академічної спільноти виявить більше розуміння (з якої б то й причини?), і уточняю виключно в інтересах істини: «народництво як явище» в культурі не існує, як не існує в природі «фрукт», а тільки яблуко, груша тощо; історичні координати цієї ідеології — це переходовий період від феодально-аґрарного до індустріального суспільства, який, зрозуміло, в різних народів протікає по-різному; її продуцент і носій — це «демократична інтеліґенція, яка у відсталих країнах, за браком сильної буржуазії, зазвичай має вище суспільне становище й відіграє в національному житті важливішу роль, ніж інтелектуали в економічно розвиненіших країнах»[380], і тому еволюція будь-якої форми народництва має розглядатися тільки крізь призму історії конкретної національної інтеліґенції. Категорично неприпустимо змішувати докупи, як то довгі роки старанно робила радянська школа, українське народництво (за І. Лисяком-Рудницьким, це 1840—1880-ті pp.) з його російським аналогом, — це були явища абсолютно різні за генезою, спрямованістю й протіканням, різні як за «суб'єктом» (національною інтеліґенцією), так і за «об'єктом» («мужиком»), — і покрила їх одною шапкою, ретроспективно, аж тільки поява на рубежі століть уже «нової», «консеквентної» української інтеліґенції — переважно соціалістичного спрямування («петлюрівсько-винниченківського» типу).

Поява російського народництва «офіційно» датується 1869 роком (рік одночасної публікації «Історичних листів» П. Лаврова, «Що таке проґрес?» Н. Михайловського та «Становища робітничого класу в Росії» В. Берві-Флеровського). Це була «російська реакція на західний капіталізм і російська відповідь на західний соціалізм»[381] — спроба російської інтеліґенції адаптувати марксизм до російських феодальних умов, винайшовши свій «особливий шлях» до соціалізму, і в такий спосіб, згрубша кажучи, «порятувати вітчизну». Коротко, логіка тут вимальовується наступна. Згідно з офіційною історіографією (Соловйов, Чичерін та ін.), російська нація завдячує самим своїм існуванням російській державі. Капіталізм же використовував державу як суто допоміжний інструмент і тому не міг сприйматися російською інтеліґнцією інакше, ніж пряма загроза національному існуванню, катастрофа, що її за всяку ціну належалося уникнути («характерною особливістю російського народництва було переконання в тому, що з погляду соціалістичних цілей автократія була ліпшою, ніж конституційна монархія чи буржуазна республіка»[382], — теза, яка міститься вже в щоденнику молодого Чернишевського).

Цей глибинний, не завжди усвідомлений страх перед капіталістичною загрозою (добре знайомий нам і з творів В. Леніна, який у теорії взагалі майже все істотне перейняв у народників[383], і з цілого радянського владного дискурсу) притьмом вимагав домашнього, «свого» питомого ґрунту під ногами, — а під ногами в російської інтеліґенції тим часом розверзлася страхітлива прірва, що відділяла її від неосяжної маси неосвіченого «народу». За Ю. Шевельовим (якого народництво цікавило менше як ідеологія, а більше як культура — як панівний психокомплекс радянського суспільства), «історично народництво постало з переляку російської інтеліґенції, коли вона побачила, як мало знає мужика. Це було прагнення ународнитися, заперечити себе як інтеліґенцію»[384], — тобто «злитися з народом» і уподібнитися йому, не стільки «вчити народ» (М. Бакунін із свого Локарно закликав народолюбну молодь кидати університети — і вона кидала!), скільки «вчитися в нього», — хоч, марксистськи- прагматично, колективізму селянської комуни, хоч, утопійно-деїстично, «особливої духовности» à la толстовський Платон Каратаєв (висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби перший-ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета, але як «тип розвитку» незрівнянно за них вищий і, наколи б умів писати, писав би ліпше за Ґете[385], крім того, що гротесково відлунює крилатою сталінською фразою про «штуку посильнее „Фауста“ Гете», сьогодні не може не вражати закладеним у ній грізним антикультурним потенціалом, — по суті, це вже готова теоретична платформа для більшовицької культурної політики: у зародку тут міститься і «критика низькопоклонства перед Заходом», тобто війна з усіма, хто ще не визнав вищости Фєдьки над Ґете, й теорія соціалістичного реалізму як «передового методу радянського мистецтва», і відторгання всього «ненашого», інакше «буржуазного», як занепадницького, і навіть, далеким відлунням, Клочеківська «особлива відповідальність за долю народу» в «Слові о полку Ігоревім» порівняно з «Піснею про Роланда»). Українці «підсіли» до цього поїзда не в XIX, а в XX ст. — остаточно вже таки в складі СРСР (поборювана Хвильовим «червона Просвіта» 1920-х була якраз формою переходу від колоніально закам'янілих решток давнього «українофільства» до переможної ідеології російського народництва в новому, радянсько-пролетарському уборі, і з цього боку історія української радянської літератури ще чекає