Люко Дашвар - Мати все

їхні друзі, це завдяки їм вони… Порозсідалися. Келихи, тарілки. Сміються…

– Ми лише на хвильку, – перепрошувала Зоряна. – Увечері літак.

– А ви куди? – тоскно запитала Ліда.

– У літо, – відповів Олег.

– А я хочу на землю, – сказав Платон.

І всі замовкли. Зоряна уважним оком лікаря зміряла Лідиного брата, Олег засовався.

– Дякуємо, нам час.

Ліда зі Стасом пішли проводжати гостей, Платон обережно взяв Раю за руку:

– Ходімо туди, де є тільки ми.

– Добре, – вперше за цілий день зі щирою радістю прошепотіла дівчина.

Іветта сама лишилася біля накритого столу. Холодним поглядом проштрикнула Раїну спину.

– Раєчко…

Рая обернулася і завмерла. Ще не все?

– Ти забула вітаміни, які в ці години завжди приймає Платон. Ходімо. Я підготую, а ти віднесеш до Платонової кімнати.

– Добре, – із полегшенням.

Платон усміхнувся:

– Треба нагодувати бичка.

«Який жах! – холодно констатувала Іветта подумки. – Мабуть, вона розповідає йому про худобу зі свого хутора… – Розкладала пігулки в пластянки, трусилася від гніву. – Треба буде поговорити з нею про теми, які слід обговорювати з Платоном, а яких краще уникати, бо ще про матір свою алкоголічку заведе, про малих… Шкода! Шкода, що Платон не втерпів. Надто мало часу минуло, я не встигла ретельно підготувати ляльку. Доведеться надолужувати…»

Простягнула дівчині пластянки, підштовхнула поглядом – іди, та Рая не встигла ступити й двох кроків, коли Іветта раптом зойкнула, вигукнула:

– Стій! Стій, Раєчко! Я мало не забула найголовніше.

В окремій упаковці лежали великі рожеві пігулки. Іветта дістала дві, простягнула дівчині:

– Пий…

– Це вітаміни? – тільки й наважилася запитати Рая.

– Так. Хочеш бути з Платоном, мусиш пити їх щодня.

– Довго?

– Завжди.

То були не вітаміни. Радикальні контрацептиви, що після них у жіночому лоні, як у В’єтнамі після напалму, – нічого життєдайного. Платонове сім’я ніколи не повинно було прорости. Ніколи Іветтин син не нестиме відповідальність за чиєсь життя. Тут усі навкруги тільки для нього і заради нього, а не він для них.

Рая йшла геть – дрібненька, висока хвиля з волосся, біла сукня весільна волочиться, пластянки в руках. Іветта провела її поглядом, наказала няньці:

– Прибирай зі столу, Ангеліночко.

– А як Лідуся зі Стасиком повернуться? Все ж – подія, а всі порозбігалися по кутах. І не відсвяткували.

– Ніхто і не збирався. Діло зробили – і добре.

– То й собі відпочивати йдіть.

– Справа є, – Іветта присіла до столу, відсунула тарілки, розгорнула грубий блокнот. Зміни в житті Платона вимагали корекції методів лікування, й Іветта Андріївна Вербицька вирішила не відкладати таку важливу справу на потім.

Нянька покрутилася біля хазяйки, присіла поруч:

– І що ті блаженні там удвох роблять? Як думаєте? Якось дуже підозріло тихо. Як задушить? Воно ж межі не знає…

– Я додала до Платонових ліків снодійного. Хлопчику треба відпочити… – прошепотіла Іветта.

Ніч – мед. І вартовому б очі зліпила. Нескінченна відповідальність – така ж дурня, як і вічний двигун. Спати.

У кімнаті – мед. І хотів би різких рухів – не вийде. Місяцю з неба того меду не розігнати, слова до тиші липнуть. Спати… Платон із Раєю сиділи на килимі. Бичок глиняний поміж них – третій зайвий. Платон випростав голі ноги, сперся спиною на ліжко – все ляльку свою роздивлявся.

Вона поруч скрутилася, коліна до грудей, а здається – підборіддям у хмарку, бо ж і досі в сукні весільній. Оце б і не знімала аж доти, доки весь хутір не збіжиться, щоби було потім про що язиками ляскати. Дивилася на прозорий довгий поділ і, здається, тільки тепер починала усвідомлювати, що сталося в її житті за останні тринадцять днів. От доля-хура. Закинула, Рая й оком змигнути не встигла. Мамка – у потилицю, малих – подалі, а тут – він. Він. Очей не відвести, руки цілувати, плакати біля нього від щастя, сподіватися… Поки серденько тьохкало, раз-два – жона. Хіба так буває? У чому підступ? Наче йшла полем і трофей знайшла. А потрібен він їй чи зайвий?… Ухопила – й бігти. А нині спинилася. І що з тим усім далі робити? «Та якось буде. Пані треба слухатися і якось буде», – забідкалася подумки.

– Раю… Чому ти кричала позаминулої ночі? – почула Платонів голос.

Знітилася. Ой, засміє дурну!

– Боліло… – прошепотіла.

– Іншим не боліло. Мовчали, – збентежився.

Рая зиркнула скоса, згадала прекрасне кіно про любов і жінку на широкому ліжку, наважилася.

– Навчи… – ледь чутно.

Платон здивовано насупився, задумався. Відкинув волосся з лоба, раптом стиснув свій зап’ясток.

– Хочу, щоб було, як тоді… Коли ти посеред ночі зайшла до моєї кімнати і зап’ястку стало гаряче. Ти… можеш?

Вона почервоніла: можу. Повернула до нього обличчя і мало не розридалася. Наче все, що з нею інші робили – хоч би й ґвалтували – то нормально, то можна, бо не на ній гріх, бо вона до того й кроку не ступила. А як самій треба… Ой сором! Як він знає, що вона пробралася тої ночі до його кімнати і лише поцілувала? Він же спав.

Потяглася до Платона. Він напружився. Похапцем вдихнув, відкинув голову назад, і Рая тицьнулася просто в хлопцеву шию. Завмерла. Обережно торкнулася вустами прозорої шкіри.

Він здригнувся. Відсахнувся, упав спиною на килим.

– Що це? – прошепотів. – Ти… Що ти робиш?

– Цілую тебе…

– Мене ніхто ніколи не цілував… так.

Що він каже? Та він бреше! Розкинувся на килимі і безсоромно бреше. За ним, певно, всі дівчата столичні впадають, бо він… А в голові – ясно. Він тепер – чоловік Раїн законний. Оце так обернулося. Не втратити б! Не втратити б, бо без нього тепер – не хоче. Цілувати?

Нахилилася до хлопця, всі ясні думки десь за спиною й лишилися. Білий день. Сонце в очі. Геть нічого не видно. А їй і не треба. Вона його… відчуває.

І – мед. І хотіла б різких рухів – не вийде. Тремтіла, розстібала білосніжну сорочку, укривала поцілунками Платонову шию, груди, руки… Безпорадно шепотіла подумки: «Я тебе люблю… люблю…». Він лежав на килимі. Напівголий, збентежений, здивований. Уперше за життя не робив геть нічого, та збудливе божевілля розливалося тілом, ширилося, як чума, підступало до очей зрадливими сльозами і тішило. Купало в невагомих хвилях… Жодних рвучких рухів. Не вийде. Тільки вже – досить! Занадто…

– Припини… – прошепотів відчайдушно.

Рая завмерла, опустила голову. Знов щось не так? Ніколи вона йому парою не стане… Усе тут у них інакше. Платон збуджено видихнув, сів на килимі, обома руками обхопив Раю, притис до себе.

– А можна, я тебе цілуватиму? Кажи –