Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

– То вже окрема розмова. Я про інше, важливіше. Суд ви б пережили, пане Адаме. Чи принаймні спілкування зі слідчим, допит, виправдання. Але ви більше, ніж підозри, слідства, арешту, суду та вироку, боїтеся втратити Магду. Вона – людина, дорога для вас не менше, ніж ви для неї. Через те, пане Адаме, вона побоювалася, що вас, нехай у далекій перспективі, можуть запідозрити. Якщо все підтвердиться, Магда готова зрозуміти вас… – Клим знову витримав коротку паузу, дивлячись Вишневському просто у вічі. – Готова зрозуміти, пане Адаме. Але…

– Що?

– Не готова пробачити. Для неї, вдови поліцейського, слуги закону, якого поважали навіть запеклі кримінальники, далі підтримувати теплі стосунки з убивцею не буде можливим. Тому ви тут. Якби ви не прийшли – я визнав би помилку, поразку й назавжди викинув убивство Сойки з голови. Йому все одно, знайдуть його справжнього вбивцю чи ні. Я нічого не збирався відкривати пані Магді. Мені взагалі слід думати про своє майбутнє, а не про Сойку, за яким тут ніхто з порядних людей не сумує. Ви не знали моїх справжніх намірів. Прийшли по мою душу. Вирішили взяти ще один гріх. Передумали?

Адам Вишневський укотре глянув на Шацького. Змірявши його байдужим поглядом, неквапом повернувся, ступив до вікна. Стиснув кулаки, вперся ними об край підвіконня.

– Дякую. Але чому не передумали вбивати Сойку?

Нічний гість завмер, дивлячись перед собою, ніби намагався розгледіти щось у темряві ночі. Не повертаючись, мовив:

– У мене була молодша сестра, Ядвіга. Тобто, – зам’явся на мить, – вона є. Тільки вважайте, що нема. Зараз лікується на Кульпаркові.[51] Час від часу я забираю Ядзю звідти, винаймаю садибу за містом та жінку, яка дбає про неї. Потім, коли стан погіршується, знову повертаю під нагляд лікарів. Надія була в усіх. Але наприкінці червня мені сказали: покращень чекати не варто. Аби втримати хоча б те, що маємо, Ядзю слід тримати в повній ізоляції від чоловіків. Вона не повинна їх навіть бачити. Інакше – напад, знову інтенсивне лікування.

– Це має стосунок…

– Має!

Вишневський рвучко повернувся до Клима. Кулаки не розтискав. Вигук вийшов різким, Шацький мимоволі смикнувся.

– Має! Минулої осені Ядвіга вирішила прогулятися Стрийським парком. Вона любила жовтень, о цій порі завжди складала вірші. Не абищо, та все ж годилося для читання в салонах. На неї напали двоє, в сутінках. Вивезли далеко в передмістя, познущалися, і повірте: стався рідкісний випадок, коли фізичне насильство, тілесна наруга виглядає меншим злом та, відповідно, меншим горем. Навряд чи треба пояснювати, що Магда взяла активну участь у прискоренні розшуку тих покидьків. Ними виявилися молоді члени «Руської народної партії». Саме тоді тих двох урочисто прийняли до лав. Кожному особисто потис руку їхній вождь, пан Марков. Моя сестра просто потрапила на очі, коли обоє думали, як би ще відзначити урочистий день, аби запам’ятався на все життя.

– Дайте вгадаю. Їх захищав Євген Сойка, вірно?

– Захищав і захистив. Цинічно скористався станом Ядвіги. Вона впізнала кривдників. Та потім так само болісно реагувала на інших пред’явлених їй мужчин. У тому числі – на самого Сойку. Тут пан Геник постарався, постав у всій красі! А москвофільські газетки почали писати про політичні переслідування інакодумців, провокації влади, навіть влаштували ходу з корогвами. Залізних доказів поліція не спромоглася зібрати, надто квапилися. Єдиного, крім нещасної Ядзі, свідка легко купили. І ще – їх випустили незабаром після гучного вбивства графа Потоцького. Нашу владу набагато більше страшить розвиток вашого, русинського протестного руху, аніж діяння «Руської народної партії» та подібних організацій. Знаєте, чому?

– Ні.

– Бо москвофіли не просто вважаються керованими й до них не ставляться надто серйозно. Наша влада грає на протиріччях, котрі давно загострилися між цими силами. Тож охочіше підмажуть проросійським спільнотам – аби лиш ті додатково тиснули на бажаючих віднайти й розбудувати оту вашу Велику Україну. Бачте, політичний момент втрутився, без нього ніяк. Тільки від цього не легше. Не сприймаю жодну зі згаданих сторін, проте потерпів саме я. Те, що зробили з моєю сестрою, сталося й зі мною. Отака історія. Більше мені нема чого вам сказати.

Цокав годинник.

Але тепер здавалося – ніби голосніше. Кожен звук дзвоном відбивався у вухах.

– Мені так само, – глухо промовив Кошовий.

– Прошу?

– Нема чого вам на це сказати так само, пане Адаме. Крім того, що вже сказав. Пояснити свій вчинок ви змогли собі. Чесно кажучи, мені теж. Присутній тут батько чотирьох дітей Йозеф Шацький теж проживе спокійно з такими знаннями. Навіть суд поставився б поблажливо. Хоча ви проникли у квартиру Сойки вночі потай, що саме по собі свідчить про злочинний намір. Умисне вбивство. Непростий душевний стан врахується, але все одно – навмисне, наперед продумане убивство. Магда не прийме це.

– Знаю. Тому й прийшов.

– Закрити мені рота?

– Кажу ж…

– Ні, не треба! – Кошовий підніс голос. – Не треба шукати виправдань! Ви мали намір убити мене! Так само як адвоката Сойку, котрий після щойно почутого помер для мене остаточно! Але ви прирівняли його зі мною! Так трапляється, пане Вишневський! Так завжди трапляється: спершу вбиваєш когось у пориві, прагнучи помсти, а потім обираєш наступну жертву, аби приховати попередній злочин! Ось і вся моя провина перед вами! Хочете, аби я подарував тому, хто гострив на мене ножа чи відливав кулю? Мені набридло жити озираючись, пане Вишневський! Я не для того сюди приїхав! Знаєте, я чекав, що ви прийдете через двері. Ось Шацький, він свідок – справді на це сподівався! Постукаєте, зайдете, будете гостем. Ми сядемо за стіл у кабінеті. Й ви, даруйте за каламбур, викладете переді мною на стіл усі карти. Повірте, за таких умов розмова наша була б інакшою! Але зараз…

Вишневський розтиснув кулаки.

– Я освідчився Магді, – промовив глухо.

Запал зник раптово. Клим не розумів, звідки й чому враз відчув усередині лунку порожнечу, а зовні – незатишну прохолоду.

– Тобто?

– Ви ж не дитя мале, Климентію! Невже треба пояснювати, що означає, коли чоловік освідчується жінці! Я давно до цього йшов! Ви ж бачили її, бачили! На перший погляд неприступна фортеця, підступи до якої залиті льодом. Але мені вдалося лід розтопити! Знали б ви, ох, якби ви знали, чого мені це все коштувало!

– Здогадуюсь…

– Мовчіть! Він здогадується! Навіть на краплю не здогадуєтесь, хлопчисько!

– Я бачив Магду кілька днів тому, – Клим намагався зберігати спокій. – Вона справді виглядала інакше. Уся світилася. Сказала «так»?

– Не сказала «ні». На такому етапі це теж досягнення.