Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

І тепер я думаю, що, якби не ті її слова, все склалося б по-інакшому. Я мав останню можливість зіскочити з дороги до провалля. Якби я вчасно припнув язика, майже напевно, ніхто нікуди не поїхав би, і на тому все скінчилося б. Можливо, скінчилося б. Та це все дурня. Легко вдавати розумника заднім числом. Я промчав повз той поворот, нічого не усвідомивши.

І я взявся розказувати. Усе наклалося: нескінченні взаємні образи, недомовки, кредит, проблеми на роботі. Ми з Євою перетворилися на наїжачених самітників, утомлених від необхідності ночувати під одним дахом. Я давно так ні з ким не говорив — отак, щоби без гальм, відверто, — не виливав до сухого душу, і мене прорвало. Я почав і не зміг зупинитися, поки не виклав усе. Слова самі народжувались у роті. Я розповів про операцію, про те, як після неї змінився Теодор, про його нічні кошмари, сомнамбулізм і здатність розпізнавати (читати?) англійський текст. Я розповів про уявного друга — Аймонта, — а також про те, що малий сказав, нібито це він написав листа, і що, зваживши все, я не маю підстав йому не вірити. Ліза уважно слухала. Не знаю, що коїлося в неї в голові, та мушу віддати належне: Ліза Джин Торнтон вислухала мене до кінця. А потім озвалася:

— Отже, ви стверджуєте, що обидва попередження написав ваш син… надрукував під диктовку антропоморфної примари, що з’явилась у його голові через декілька місяців чи років після невдало проведеної операції.

Попри її намагання витіснити з голосу критично-недовірливі нотки, я мав себе зараз за мішок із лайном:

— Ви не вірите мені.

Вона не ховала очей.

— Пане Белінськи, мені важко відповісти на ваше зауваження. Двічі з вашого мейла на адресу ФБР надходили повідомлення про злочини, які ще не відбулися. Це вже мусило б виклика́ти недовіру, та ми обоє знаємо, що повідомлення — незаперечний факт. Я не можу сказати, що не довіряю вам. Утім, я не можу сказати, що вірю в те, що ви розповіли. І я почувалася б так само, якби ви заявили, що автор обох листів, наприклад, ваша матір або дружина. Ну гаразд, твердження про те, що листи нібито відправив ваш чотирирічний син, здивувало трохи більше, та воно однаково не дає відповіді на основні запитання: яким чином? навіщо? чому?.. Мені потрібен час, щоб усе осмислити.

На якийсь час між нами залягла ніякова мовчанка. Розчарований і злий, я жалкував про вчинене.

— На все добре, — попрощалась американка. Skype булькнув, і вікно з чатом зникло.

Я задивився на яскравий прямокутник екрана та подумав, що більше не почую її. Ліза поміркує, вирішить, що я з’їхав з глузду, й забуде про все. Що, зрештою, було б не так погано.

Проте я помилявся. Щоб мені сказитися, як же я помилявся.

47

Я бачив сон. Уві сні

я прокинувся в дивному місці, що здавалося водночас і тісним, і оманливо безмежним. Стін чи стелі не проглядалося. Піді мною — лише холодна земля. Було темно, простір заливала чорнота, лиш де-не-де жевріли знекровленим монохромним світлом продовгуваті, за формою схожі на жолуді світильники. Вони не мали опор, просто висіли в порожнечі, розганяючи довкола себе пітьму.

Зненацька я почув:

— Тату… тату…

Упізнавши голос Теодора, витягнув шию. Далеко, метрів за двісті від себе, помітив невисокий силует. Він метався з одного боку в другий, то проступаючи в розмитому світлі, то провалюючись у темряву. Наче щось шукав — гарячково, у відчаї.

— Тату… тату… та-а-а-ту-у…

Секунду чи дві, захльоснутий незрозумілою тривогою, я сторожко придивлявся до силуету, проте довго стримуватися не вдалося.

— Тео! — вигукнув я. — Я тут! Сюди!

Силует зупинився, повернув голову (точніше, напевно, повернув голову, бо бачити цього я не міг) і посунув у мій бік.

— Я тут! Іди до мене!

Він мовчки наближався. Пришвидшуючись. Чи то лише здалося?

І чому він умовк?

— Тео?

Я сперся на руки, перекинувся на бік. Угризаючись очима в пітьму, чекав. Чекав, доки силует опиниться на світлі, але щойно невисока постать уступила в розмазану по краях світлову сферу, яскраве ядро в центрі сфери з гучним тріском лопнуло. Лампа розлетілася на друзки, й силует затопила пітьма. Я ледве встиг роздивитися худі ноги. І щось іще — чи то плащ, чи то ганчірку, — що хвилями клубочилося по землі довкола них.

Із наступним світильником сталося те ж саме. Щойно істота наблизилась, жолудеподібний плафон вибухнув, сипонувши врізнобіч скалками.

Щось підкралося до мене, тягнучи за собою шлейф із мороку.

Я відсахнувся і, допомагаючи собі ліктями, поповз у протилежний бік. Я згорав від бажання врятувати Тео, та водночас якась незрима сила торсала мене, безмовно, у такт із ударами серця наказуючи: тікай! тікай! тікай!

— Тату! — почулося зовсім близько, і я раптом збагнув, що це не Теодор. Тео ніколи не говорив таким масним і солодкавим голосом.

Я скочив на ноги та, шпортаючись, побіг. З-за спини долинув брязкіт ще одного розбитого плафона. Задихаючись, я озирнувся. Силует, що переслідував мене, неначе граючись у хованки, розсміявся моторошним, слизьким сміхом і відскочив у пітьму. Я подумав, що він напосідатиме, доки не розіб’ється остання лампа, а тоді…

Тоді воно добереться до мене в темряві.

48

Я прочуняв у попелястому передранковому світлі, устигнувши вхопитися за відлуння якогось знайомого звуку. Перевів затуманений погляд на смартфон, що лежав біля стегна. Екран світився: щойно надійшло повідомлення. Я провів пальцем по екрану. Повідомлення від Лізи Торнтон складалося всього з двох слів: «Увімкніть Skype». Тілом прокотилася дрож, наче до спини приклали холодну ганчірку.

Не встаючи, я взяв ноут на ліжко й увімкнув його. Щойно запрацював Skype, по центру екрана з’явилося повідомлення про виклик від elizabeth.thornton.

— Мироне, доброї ночі!

Перші слова випорснули з динаміка ще до встановлення відеозв’язку.

— У нас уже ранок, — буркнув я.

— Тоді доброго ранку, — картинка налаштувалася. Волосся американки виглядало дещо розкошланим, а очі здавалися сиво-сірими, неначе два відполіровані сталеві ґудзики. Вона проказала: — Я вірю вам.

Я спохмурнів.

«Що змінилося за кілька годин?»

— Чого раптом?

— Я впевнена, що попередження написав ваш син.

Я сів на ліжку. У животі заворушилися гарячі черв’яки, однак уперше за останні три доби серед них були не тільки розпач, розгубленість і млосне усвідомлення безсилля, серед них, немов з-під рихлої землі, пробивалася надія.

— Чому? — голос забринів, як струна, і в ньому більше не вчувалося скепсису.

— Після першого листа ми почали стежити за вашим будинком. Через супутник. Ви не уявляєте, скількох зусиль вартує