Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

розчарування, вона навіть зиркнула на Ірку докірливо. — Чистиш щодня, доглядаєш?

— Чищу, — крізь вставлений у рот інструмент мукнула Ірка.

Лікарка ще більше спохмурніла.

— Уранці й увечері? — підозріло запитала вона, продовжуючи копирсатися в Ірчиному роті.— Ні-і, усе-таки іноді забуваєш чистити, але ж лікарі попереджають… — У її голосі знову вчулася радість. — От він, зубик, от він, красунчик! Дуже-дуже підозрілий зубик.

Гостре жало «козячої ніжки» вчепилось в Ірчине верхнє ікло.

— От-от розсипиться! — тріумфально заявила лікарка. — Треба видаляти!

Ірка враз уявила власний щербатий, наче в бабці, рот і єхидну посмішку Веселко.

А перевтілюватися як? Якщо ікла не буде, на острів напевне краще й не потикатися, а то потім інші перевертні дражнити будуть! Шавкою беззубою або ще гірше!

— Не треба видаляти, полікуйте, — промукала Ірка.

— Поліку-уйте, — насмішкувато простягла лікарка. — Раніше думати треба було, тепер уже пізно. Ось тут фотополімерну пломбу ставити треба, а може, і штифт. Знаєш, скільки це коштуватиме? За безкоштовно таке не роблять!

Ірка звично спохмурніла, але відразу піднеслася духом. Що це вона, адже в неї є гроші!

— Я заплачу!

— Ми поки що дітей безкоштовно обслуговуємо, держава про вас піклується. Усе, що є,— уточнила лікарка. — Добре, іди до хірурга, нехай він тебе подивиться, — змилостивилася вона. — Вадим Петрович у нас найкращий фахівець, як він скаже, так і буде. — Лікарка сунула Ірці папірець-направлення. — Я його попереджу. — Вона постукала кісточками пальців у фанерну перегородку й, підвищивши й без того гучний голос, немов дворецький у графському замку, урочисто сказала: — Вадиме Петровичу, до вас пацієнт!

Ірка ступнула до фанерних дверей…

— Куди? — сполошилась лікарка, втрачаючи всю свою врочистість. — Через коридор давай, нічого пацієнтам сюди шастати. Ну до чого школярі ледачі пішли, зайвий крок зробити бояться! — буркнула вона вслід Ірці, яка прямувала до виходу. — Наступного поклич!

Тягнучи рюкзак, Ірка прочалапала по коридору, увійшла в нові двері й опинилася по інший бік фанерної перегородки. Через прочинені випиляні дверцята було прекрасно чути виття бормашин і суворий голос усе тієї ж повної лікарки. Молодий чоловік у зеленій хірургічній формі повернувся від умивальника й обтрусив мокрі руки. Веселі блакитні очі над марлевою маскою посміхалися.

— Я все чув, сідай, — і він махнув рукою на крісло.

Ірка вже вкотре примостила рюкзак біля масивного підніжка зуболікарського крісла й сіла. Бормашина за стіною вила, захлинаючись обертами. Ірка зрозуміла, що ще кілька хвилин у цьому моторошному світі гострозубих свердел і зловісно розчепірених щипців — і вона просто не витримає.

Хірург зиркнув на прочинені двері в перегородці, потім на Ірку й, змовницьки стишивши голос, прошепотів:

— Та не бійся ти! Наша завідувачка — вона, скажімо так, лікар старих поглядів. Її улюблений метод — усе видерти й не морочити собі голову. — Він повчально здійняв палець. — Але наука йде вперед семимильними кроками! Відкривай рота, подивимося.

Ірка із острахом відкрила рота й замружилася, коли блискуча «козяча ніжка» та металеве дзеркальце знову зависли над нею. Скільки ж можна, сил уже немає!

— Та тут не такі вже й погані справи, — бурмотів хірург Вадим Петрович, копирсаючись в Ірчиному зубі.— Слухай, а слина в тебе тече — гірше, ніж у бульдога!

Ірка трохи образилася. Хірург, схоже, — непоганий дядечко, але бульдогом обзиватися нічого! Бульдоги кривоногі й, цілком правильно, слиняві, а вона, Ірка, зовсім іншої породи!

— Відсмоктувача в мене немає. Як зауважила наша завідувачка, у нас усе ще державна лікарня. Сплюнь, і я покладу вату, а то працювати неможливо. — Щільні ватні валики лягли за губу, під язик. — Рота не закривай, я зараз.

Не розплющуючи очей, Ірка чула, як хірург підходить до скляної шафки, як дзвякають якісь баночки… Пролунав дзенькіт скла, а за ним тихий вигук — здається, щось упустив. Здається, м’яко стукнули двері кабінету.

Пішов? Ірка розплющила очі. Ні, не пішов. Лікар у зеленій хірургічній робі й марлевій масці схилився над столиком з інструментами. Ірка знову замружилася. Яке жахіття ці зубні лікарні!

— Рота ширше! — скомандував чоловічий голос.

Перш ніж Ірка встигла зміркувати, чому молодий хірург раптом заговорив чужим голосом, щось холодне й слизьке заповнило їй рот, затягуючись довкола голови. Дівчинка широко розплющила очі…

Чоловік у хірургічній формі схилився над нею… Поверх марлевої пов’язки червоними сполохами палали вузькі щілини вертикальних зіниць.

— Закінчимо, що почали? — руки з довгими, неприродно гнучкими пальцями — на правій тьмяним вогнем світився знайомий рубіновий перстень — потяглися до Ірки.

Поверх плеча хазяїна персня дівчинка побачила Вадима Петровича, котрий прилип до стіни. Надія, яка було промайнула, відразу згасла. Навпроти лікаря загрозливо шипіла й здіймалася на хвості здоровенна гадюка.

Ірка зрозуміла, що порятунку немає, і відчайдушно закричала.

Вищання бормашини на мить змовкло…

— Ой-ой-ой, як не соромно! — докірливо мовила за перегородкою повна лікарка-завідувачка. — Така велика дівчинка, а досі боїться рвати зуби!

Бормашина завищала знову. Хазяїн персня розсміявся й усією вагою навалився на Ірку, яка пручалася. Гостре худе коліно уперлося дівчинці в живіт, вдавлюючи її в крісло. Довгі пальці зімкнулися на щелепі, не даючи виплюнути змію. Ірка щосили замолотила кулаками по плечах ворога…

Оглушливий крик пролунав знову. Тепер горлали у великій залі за перегородкою. Причому горлали так, що всі бормашини, жалібно завищавши наостанок, злякано стихли, і навіть хазяїн рубінового персня завмер на секунду, продовжуючи міцно втискати безпомічну Ірку в крісло.

— Ви що наробили?!! — у скаженому базарному вищанні заледве можна було впізнати манірний голосок красуні Люди. — Ви навіщо?.. Навіщо взагалі туди полізли?!!

— Я все приклею! Слово честі! От… зараз… Приклеїмо, як було… — розгублено белькотала молоденька лікарка Варвара Іванівна.

— Приклеїть вона! Дурепа!!! Як таких узагалі в лікарі беруть?!! — верещала Люда.

— Ти як розмовляєш із дорослою людиною?! — гримнула завідувачка, але її голос був трохи розгублений.

— Ця ваша доросла мені страз висвердлила! — Людин крик угвинтився у вуха, досягаючи майже ультразвукової межі.— Триста баксів! Краси-и-ивий такий! Синенький! — вереск стих, наче струмінь фонтана, переливаючись у нестримне дитяче ревіння. — Мені татко більше грошей не да-асть! — схлипувала Люда. — Стра-аз висвердлили! Триста баксів!

— Таких грошей у мене немає! — заметушилася Варвара Іванівна. — Зараз! Я зараз!

Тоненькі підбори злякано й квапливо задріботіли. Випиляні у фанерній перегородці дверцята рвучко прочинилися.

— Вадиме Петровичу, допоможіть! — крикнула Варвара Іванівна, вриваючись у кабінетик. — Що робити? Я — от… — На знятій із бормашини насадці красувався тріснутий синій страз, що намертво прикипів до свердла. — Вадиме Петровичу… — Дівчина зупинилася, розгублено споглядаючи сцену, що постала перед нею: притиснута до крісла Ірка, зверху на ній червоноокий хазяїн персня, укляклий Вадим Петрович і змія, що звивалася біля його ніг…

Рот молоденької лікарки криво поповз