Борис Акунін - Алтин-толобас

Ось хіба що розділ про клуб «Педігрі»? Автор статті стверджував, що Йосиф Гурамович любить проводити там вечори, граючи в покер та більярд із членами цього ексклюзивного зібрання (слово «ексклюзивний», здається, дуже подобалося журналістові й зустрічалося в тексті безліч разів), яке приймало до своїх лав лише нащадків стародавніх фамілій. У числі найяскравіших представників природженої аристократії й постійних партнерів Йосифа Гурамовича було названо знаменитого скульптора, нащадка грузинського князівського роду; кінорежисера, що любив поговорити про свої дворянські корені; а також іще деяких зірок локального масштабу, чиї імена Фандоріну нічого не говорили.

Що ж, як говорив Малюта Скуратов, купив не купив, а поторгуватися можна.

Ніколас знайшов по Інтернету телефон клубу «Педігрі». Набрав номер, запитав пана Габунію.

— Йосиф Гурамович до клубного телефону не підходить, — відповів солодкий лакейський голос. — Дзвоніть йому, будь ласка, на мобільний.

Є! Великий Coco в клубі! Як би тільки прорватися крізь прислугу?

— Передайте панові Габунії, що це Фандорін. У терміновій справі.

— А номер мобільного ви не знаєте? — вже менш паточно запитав ліврейний. — Йосиф Гурамович не любить, коли його від більярду відривають. Дограє партію, передам. Він ваш телефон знає, пане… е-е-е… Федорін?

— Фан-до-рін, — по складах вимовив Ніколас і, трохи повагавшись, назвав номер свого стільникового.

Вимкнув комп'ютер, телефон повісив на пасок штанів і почав скакати по скверу, розмахуючи руками. Це у них називається літо! Градусів тринадцять, не більше. Позавчорашня ніч у готельному номері, котрий здавався вибагливому магістрові таким убогим, згадувалася зараз елізіумом. Учора ж, на розкладеному столі, ночувати й зовсім було чудово. Жорсткувато, звичайно, зате тепло, і з темряви долинало сонне дихання Алтин. Вона заснула відразу (це Ніколас усе перевертався) й одного разу пробурмотіла щось жалібне, а навіч уявити її такою, що скаржиться, було б неможливо.

Безглуздя. У гаманці повно грошей, кредитні картки, а така проста річ, як ночівля під дахом, уявляється недозволеною розкішшю. До готелю без паспорта не поткнешся. Та хоча б і був паспорт — це ж усе одно, що зразу вирушати на постій до кутузки. Тобто це раніше так називалося (сер Олександер розповідав), а тепер якось по-іншому. Ага, капезе.

Притискаючи до грудей валізку, Ніколас стояв під деревом і похмуро дивився на сяюче вогнями царство бога торгівлі Гермеса. До комплексу під'їздили лімузини, відчинялись і зачинялись двері готелю «Міжнародний», а громадянин Сполученого королівства, володар вченого ступеня, нащадок хрестоносців, тупцював у темряві, ніби який-небудь Гаврош біля вітрини булочної.

На розі вулиці, що вела до чудесного чертога, зупинився довгий «даймлер-бенц» — якраз біля панянки в дуже короткій спідничині й дуже високих чоботях. Вона нахилилася до віконця, про віщось поговорила з водієм і сердито махнула рукою — паняй, мовляв, своєю дорогою. Автомобіль поїхав далі й через півсотні ярдів загальмував біля іншої панянки, як дві краплі води схожої на першу.

Ніколас був рішучим противником проституції, вбачаючи в цьому ганебному промислі не тільки розсадник злочинності та хвороб, але ще й образу людської, передовсім жіночої, гідності. Ніколи в житті йому б не спало на думку, що він може провести ніч у служительки купованого кохання, та при думці про теплу кімнату, м'яке ліжко й затишне світло абажура серце магістра тоскно стислося. Тільки щоб зігрітися й поспати, більш ні для чого іншого! Заплатити як за повний набір послуг, лягти під ковдру, обнятись із «самсонайтом» і хоч на декілька годин розлучитись із жахливою реальністю.

Та ні, дикість. І до того ж небезпечно.

Але ще за чверть години ця думка вже не здавалася Фандоріну такою дикою. Куди небезпечніше блукати вночі по цих диких степах Забайкалля. Не дай боже пограбують чи, ще гірше, міліцейський патруль зупинить — перевірити документи.

Тієї самої миті, коли Ніколас повернув назад, у бік порочної вулиці, біля пояса задзвенів телефон.

— Микола Олександрович? — проворкотів м'який баритон із ледь уловимим акцентом — трохи співучості, не «к», а скоріше «кх», тільки й усього. — Дуже добре, що ви захотіли зі мною зустрітися. Мої люди просканували сигнал вашого мобільника. Ви перебуваєте десь біля Центру Міжнародної Торгівлі, так? Я вже вислав за вами машину. Будьте за десять хвилин біля головного входу. Чорний «ніссан-патфайндер».

І, не дочекавшись відповіді, роз'єднався.

Розумна людина, подумав Фандорін. Дуже розумна, дуже чітка, дуже спокійна. Зовсім не така, як на знімках із журналу. А значить, ще й дуже хитра. Виходить, подвійно небезпечна.

Недоумкуватий англійський Колобок. І від баби втік, і від діда втік і ось до кого прийшов.

Може, вимкнути зрадливий телефон і, поки не пізно, розчинитися в ночі?

* * *

Машину вів той самий грузин із підкрученими вусами, котрий вимагав од Шурика вибачень у коридорі «Інтуриста». Ніколас намагався заговорити з давнім знайомим, але той уперто мовчав — видно, отримав відповідні інструкції. Або, може, не отримав інструкцій уступати в розмову? Хто їх знає, фахівців у таємних справах, що в них за звичаї.

Клуб «Педігрі» виявився гарним допожежним особнячком, загубленим десь у вуличках Білого міста. Ніколас надто погано орієнтувався в Москві, та ще оповитій нічним мороком, аби визначити локацію точніше. Та бульварне кільце джип проминув, це точно.

За високими залізними воротами відкрився затишний двір, яскраво освітлений ліхтарями. Ніколас піднявся білокам'яними сходами, пройшов між двох кошлатих левів і штовхнув скляні двері.

Там уже очікував брамник: у напудреній перуці, камзолі з позументами і білих панчохах. Він поклонився, передав Фандоріна іншому служнику, одягненому так само, тільки із золотим еполетом і аксельбантом, а той, ні про що не запитуючи, повів магістра вглиб будинку.

Клуб був просто чудовий: із дзвінким фонтаном, темними картинами в бронзових рамах, старовинною зброєю на стінах і антикварними шафами, заставленими коштовною порцеляною. Ніколасу все це дуже сподобалося, хоча, коли вже прискіпуватися, шафи були не посудними, а книжковими, та оббивка на кріслах зіштовхувала лобами двадцяте століття з вісімнадцятим. Але все одно було відразу видно, що клуб надзвичайно ексклюзивний і абикого сюди не пустять.

Очевидно, саме цим пояснювалися погляди, котрі ловив на собі Фандорін, рухаючись за напудреним лейб-гвардійцем. Компанія з чотирьох солідних панів біля ломберного столика, дві пещені дами біля барної стойки і навіть троє розчервонілих молодців у відтягнутих набік краватках — усі вони здивовано розглядали довготелесого суб'єкта в нечистій білій сорочці.

— До Йосифа Гурамовича, до Йосифа Гурамовича, — пошепки пояснював лоцман тим, хто виявляв подив надто вже демонстративно.

За першим залом виявився другий, суціль зайнятий столиками, за деякими з яких випивали й закушували ошатно