Борис Акунін - Алтин-толобас

кейс, увімкнув свій «еріксон» і після нетривалого вагання набрав тринадцять цифр: код Росії, міста і московський номер.

Після першого ж гудка в трубці пролунав голос журналістки:

— Алло… Алло… Хто це?

Ніколас мовчав, відчуваючи неймовірне полегшення. Відповідати їй, певна річ, було неможливо — найвірогідніше, телефон прослуховувався. Та й роз'єднуватися не хотілось — холодної ночі від дзвінкого голосу Алтин зробилося трохи тепліше.

— Алло, хто це? — повторила вона. Й раптом прошипіла: — Це ти, гад? Ти? Ну, попадешся ти мені! Відповідай, сволото, не мовчи!

Ніколас злякано натиснув на кнопку «end». Здається, Алтин усе-таки зрозуміла зміст записки невірно. Ким же вона його вважає!

І перемерзлий магістр зовсім занепав духом.

Що робити? Що робити?

До друзів — Влада Соловйова чи Алтин Мамаєвої (котра, зрештою, навряд чи тепер вважає підлого британця своїм другом) — звертатися не можна. До містера Пампкіна теж — він офіційна особа, й допомагати людині, що підозрюється у вбивстві, не буде. А тим часом без допомоги Фандоріну не обійтись.

«Скільки можна плакатись і скаржитись? — раптом визвірився сам на себе Ніколас. — Ну ж бо, — сказав він мозкові, — працюй, розмірковуй. Крім тебе, все одно сподіватися ні на кого».

Мозок усвідомив свою відповідальність. Припинив істерику, взявся до роботи, й тут виявилося, що задача має розв'язок, і до того ж не такий уже й складний. Можна сказати, єдино можливий.

Якщо не можна звернутися по допомогу до хороших людей, треба звернутися до поганих. Bad guys[17] у цій історії являють дві ворогуючі партії: одну можна умовно назвати «партією Шурика», другу — «партією Великого Coco». Яка з двох бід є меншою — очевидно. «Ескадрон» Великого Coco оберігав заморського гостя вчора, так чого б їм не продовжити своєї справи й сьогодні? Зовсім незрозуміло, в яку гру вплутується зацькований магістр історії, та хіба в нього є вибір? А етичних докорів тут бути не може. Coco Габунія в цьому трилері аж ніяк не сторонній і не невинна овечка, а один із основних гравців.

Отже, що робити, вирішено.

Лишається придумати, як.

Адреса й телефон людини на ім'я Coco Габунія невідомі. Та й що таке «Coco»? Навряд чи ім'я, скоріше кличка. Хоча ні. Здається, «Coco» по-грузинськи — зменшувальне від «Йосиф». Давні друзі Йосифа Сталіна звали його саме так.

Виходить, Йосиф Габунія. Що іще? Голова правління банку «Євродебет» — здається, Алтин назвала компанію Великого Coco саме так. Тоді просто: ввійти до будь-якого телефону-автомата, погортати телефонну книгу, та й годі.

Півгодини по тому вкрай закляклий магістр повернувся до скверу, сів на ту ж саму лаву, обхопив руками голову. В жодному із трьох автоматів, знайдених на сусідніх вулицях, телефонної книги не виявилось. Більш того, Фандорін не виявив навіть поличок, на яких вищезгадана книга могла б розміститися. Що, коли в Росії взагалі не заведено забезпечувати кабінети публічних телефонів довідником?

Ну чому в цій країні все так складно? Здавалось би, найпростіша справа — дізнатися про телефон. Ніколас сидів, цокотів зубами і похмуро дивився на «самсонайт», у котрий впиралися його лікті. Близько лікоть, та не вкусиш…

Хоча чому «не вкусиш»? Фандорін стрепенувся. Навіщо шукати телефонну книгу, коли тут, у кейсі, лежить комп'ютер з виходом в Інтернет? Ось зайве підтвердження того, що пияцтво збавляє інтелектуальні ресурси мозку.

Він швиденько ввімкнув комп'ютер, під'єднав до нього телефон і відразу відшукав у мережі московські «Жовті сторінки».

«Євродебетбанк»: адреса, телефон для довідок, e-mail, відсилання на банківський сайт. Добре.

Ось і сайт. Так. Статутний капітал, засновники, голова правління — Йосиф Гурамович Габунія. Й телефон секретаріату є.

Ніколас набрав номер. Природно, опівночі відповів лише виморочний голос телефонної Панночки: «Здрастуйте. Ви телефонуєте до приймальні Йосифа Гурамовича Габунії. Ваші дзвінки приймає автомат. Назвіть, будь ласка, ваше ім'я й залиште…»

Невдача (тим паче, цілком природна) не збентежила Фандоріна, що увірував у могутню силу людського розуму. Можна, звичайно, було якось протриматися до ранку, а потім вирушити прямо в Середній Гніздинківський провулок, де розміщувався «Євродебет», але, по-перше, ночівля на пленері могла закінчитися запаленням легенів, а по-друге, навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Ніколас повернувся до Інтернету і звелів пошуковій системі вивудити всі сторінки, де зустрічається словосполучення «Йосиф + Габунія + євродебет». Улов виявився досить багатим. Похапцем продивившись перелік виловлених матеріалів, магістр вибрав два найбільших за обсягом.

Спершу прочитав у щоденній газеті «Секрети» за листопад минулого року статтю «Капітани російського бізнесу», звідки довідався багато цікавого про біографію Йосифа Гурамовича.

Людина, судячи з усього, неабияка: в радянські часи так званий «цеховик», тісно пов'язаний зі злочинною зграєю Грузії; три тюремні терміни; при цьому має два дипломи й навіть доктор економічних наук. Щоправда, автор статті напівсерйозно зазначав: «дипломи й науковий ступінь розряду Made in Georgia», та все-таки, все-таки. Палітра ділових інтересів пана Габунії була не менш строкатою, ніж у Ніколасового друга Владика, однак у сучасній Росії подібна всеохопність, очевидно, вважалася звичайною річчю.

Вся ця інформація, безумовно, була корисною, та жаль тільки, не підказувала, як розшукати Йосифа Гурамовича зараз, серед ночі. І Фандорін поринув у читання статті більш легковажної — з ілюстрованого журналу «Анфас», який минулого місяця присвятив грузинському магнатові цілий номер.

— Зовсім подуріли! — долинув із темряви буркотливий старечий голос.

Фандорін стрепенувся, підвів голову. Мимо, вороже поглядаючи на сидячого, шкандибала стара дама затрапезного вигляду, бозна-яким вітром занесена сюди цієї пізньої години. У руці в неї була корзина, в якій щось побрязкувало, і Ніколас згадав загадкові слова Владика про якусь «бабулю, що пляшечки збирала». Очевидно, це вона й була.

Бідолашну жінку можна зрозуміти. Ніч, темні кущі, чоловік у білій сорочці втупився в ящик, од якого ллється неземне світіння. Дивне видовище. Урбаністичний ноктюрн.

Фандорін знову впився очима в екран. Із обкладинки журналу пухкогубо посміхався добродушний товстун у сірому смокінгу, з крихітним той-тер'єром, який тонув у м'ясистій, прикрашеній діамантовими перснями п'ятірні. Якась карикатура на нувориша!

Ніколас продивився підбірку фотографій з підписами. Йосиф Гурамович у церкві — вінчається з топ-моделлю Сабриною Свінг (невимовної краси блондинка). Йосиф Гурамович (напружений і нещасний) у тенісній екіпіровці, з ракеткою — бере участь у турнірі «Великий капелюх». Йосиф Гурамович цілує улюблене собача Жужу (у той-тер'єра вигляд переляканий). Йосиф Гурамович відкриває інтернат для сліпоглухонімих дітей (жалісне лице добродійника — м'ясисте, в складках, на очах сльози).

Текст був відповідний. Все ясно — замовлена й, видно, щедро проплачена стаття. Фандорін прочитав її двічі підряд, з особливою увагою простудіювавши абзаци, де описувався заміський будинок банкіра.