Ольга Токарчук - Бігуни

і налаштовує свій внутрішній годинник, так би мовити, на світовий час, озброює велике «тепер», цей м’ясистий хронометр у людській подобі, який глухо цокає суголосно з її подихом. Потім раптово зосереджується, напружується, хапає валізу за ручку, як дитина, що заґавилася, і рвучко відчиняє двері. Все. Старт.

Смаглявий таксист старанно вклав її валізу до багажника. Кілька його жестів здалися їй зайвими, надто фамільярними; поклавши багаж, він ніби легенько погладив її руку.

— Отже, в дорогу? — запитав він з усмішкою, блиснувши великими білими зубами.

Вона підтвердила. Таксист усміхнувся ще ширше, зиркнувши на неї в люстерко заднього огляду.

— До Європи, — докинула вона, і водій виразив своє здивування чимось середнім між окликом і зітханням.

Вони їхали по шосе вздовж затоки. Якраз почався відплив, і вода поволі оголювала кам’янисте, всіяне мушлями дно. Сонце сліпило й пекло, треба було стежити за шкірою. Вона з жалем подумала про свої рослини в саду — хтозна, чи чоловік буде їх поливати, як обіцяв. Згадала про мандаринки — якщо вони дочекаються її повернення, вона зробить з них варення. Про інжир, який щойно почав дозрівати, про прянощі, заслані у найсухіше місце городу, де суцільне каміння, але, здається, їм там сподобалося, бо естрагон цього року виріс до небувалих розмірів. Навіть білизна, розвішана в саду, пропахла його терпким свіжим ароматом.

— Десять, — сказав таксист. Вона заплатила.

На місцевому летовищі вона показала квиток і відправила багаж. Лишившись з одним наплічником, відразу неквапом рушила в бік літака, до якого вже запаковувалися сонні люди — з дітьми, собаками, пакетами, набитими провіантом.

Коли маленький літак здійнявся в повітря, щоб доставити її на головне летовище, вона побачила такий прекрасний краєвид, що на мить відчула якесь піднесення. «Піднесення» — смішне старомодне слово, особливо кумедне в цій ситуації, бо вона й справді була піднята до рівня хмар. Острови й піщані пляжі належали їй так само, як її руки й ноги; море, що згорталося біля берегів пінястими рулонами, цятки кораблів і човнів, м’яка, звивиста й пливка берегова лінія, зелені нутрощі острова — все це було її власністю. God’s Zone — так казали про свій острів мешканці. Зона Бога. Він переїхав сюди, прихопивши з собою всю красу світу. Тепер роздає її кожному мешканцеві задурно, не висуваючи жодних умов.

Приземлившись на великому летовищі, вона пішла до туалету і вмила обличчя. Потім довго спостерігала за коротенькою нетерплячою чергою до безкоштовного Інтернету. Мандрівники затримувалися тут на мить, аби дати знак близьким і далеким знайомим: я є. Їй спало на думку, що й вона могла би підійти до екранів, набрати адресу свого сервера, потім логін, і перевірити, хто їй написав. Але знає, що там нічого цікавого нема: щось у справі проекту, над яким вона саме працює, жарти від подруги з Австралії, нечасті мейли від дітей. Відправник листів, які стали причиною її подорожі, вже довгий час мовчить.

Її здивували нескінченні ритуали безпеки, вона давно не літала. Її саму та її наплічник пропустили крізь рентген. Конфіскували щипці для нігтів — шкода, були ще цілком нічого, вона користувалася ними вже багато років. Працівники намагалися фаховим оком оцінити, хто з пасажирів може бути живою бомбою — насамперед ці смагляві чи оті дівчата в хустках, веселі, щебетливі. Здавалося, світом, який починається тут, де вона оце стоїть, за цією жовтою лінією, керують якісь інші права, і сюди лише долинає його злісне глухе гарчання.

Пройшовши паспортний контроль, вона купила кілька дрібничок у крамниці duty-free. Знайшла свої ворота — номер дев’ять, — сіла, повернувшись обличчям до входу, і спробувала почитати.

Літак злетів вчасно й безболісно. Вкотре сталося чудо: здоровенна, як будинок, машина ґраційно вислизнула з обіймів землі і м’яко здійнялася вгору.

Споживши пластикову літакову їжу, всі почали вкладатися до сну. Лише дехто, надягши навушники, дивився фільм про фантастичну подорож відважних науковців, яких за допомогою якогось «акселератора» зменшили до розмірів бактерії, і тепер вони мандрували в тілі пацієнта. Вона дивилася на екран, не надягаючи навушників, і чудувалася незвичному видовищу: декораціям, як на морському дні, пурпуровим коридорам кровоносних судин, пульсуванню протоків у венах, у яких пливуть агресивні, схожі на космічних прибульців лімфоцити і миролюбні круглясті еритроцити, невинні овечки. Стюард тихо розносив воду зі шматочком лимона, одним на цілий графин. Вона випила склянку.

 У дощ парковими стежками текла вода, вимиваючи з них дрібний світлий пісок і наносячи його смугами. Ті піщані смужки аж домагалися, аби щось на них написати кінчиком палиці. На них можна було малювати квадрати для гри в класи чи принцес у дзвонуватих сукнях і з осиними таліями, а через кілька років — ребуси, освідчення, любовну алгебру всіх отих «М+Б=ЛДГ», з чого випливало, що якийсь Марек чи Мацек кохає якусь Басю чи Вожену, а «ЛДГ» — це «любов до гробу». З нею завжди так у літаку: з висоти пташиного лету розкривається все життя, з дрібницями, які на землі було б неможливо згадати. Банальний механізм флешбеку, механічна ремінісценція.

Коли вона отримала мейл, то не впізнала відправника, не змогла збагнути, хто ховається під цим іменем і прізвищем, чому звертається до неї, як до давньої приятельки. Ця непам’ять тривала кільканадцять секунд, тепер їй мало б бути за неї соромно. Лист був, на перший погляд, різдвяним привітанням. Прийшов у середині грудня, коли починалися перші спекотні дні. Втім, він явно виходив поза звичайні формули. То було щось наче волання з іншого кінця труби, приглушене, невиразне. Вона не все зрозуміла, деякі речення її стривожили, як оце: «Життя здається мені якоюсь жахливою шкідливою звичкою, з якою віддавна не можеш упоратися. Ти колись кидала палити?». Так, кидала. І це було нелегко.

Кілька днів її не полишала думка про той дивний лист від чоловіка, якого знала тридцять років тому і якого вже геть забула, хоч і кохала колись. Два шалені роки молодості. Відписала чемно й дружньо, в цілком іншому тоні, і відтоді мейли почали приходити щодня.

Ті листи геть позбавили її спокою. Певно, вони розбудили якийсь заснулий фрагмент мозку, де зберігалися ті давні роки, усі ті картини, уривки діалогів, хмарки запахів. Тепер щоразу, коли вона повертала ключ у замку запалення, їдучи автом на роботу, у магнітолі ніби вмикалися ті записи, фільми, зняті примітивною камерою, з вибляклими кольорами чи й зовсім чорно-білі, якісь побутові сценки, переплутані й хаотичні, з якими невідомо, що робити. Ось, наприклад, вони виходять за місто,