Ольга Токарчук - Бігуни

і наступного ж дня над бушем помітили дим. Того самого ранку, коли прибульці почали побоюватися, що на суходолі нелегко буде знайти провіант, і уявили собі войовничих дикунів, вони з’явилися на березі — страхітливі й зловісні. Мали татуйовані обличчя, висолоплювали язики й потрясали списами. Щоб переконливо підкреслити свою перевагу і негайно встановити ієрархію, мореплавці кількох із них застрелили — і дикуни пішли в атаку.

Нова Зеландія була, здається, останньою землею, яку ми собі вигадали.

Інший Кук

Томас улітку 1841 року вирушив пішки з рідного Лоуборо до Лісестера на зустріч товариства тверезості — він був великим поборником тверезого розуму. Йти було одинадцять миль. Разом із ним мандрувало ще кілька джентльменів. Під час довгої й виснажливої дороги його навідала чудова ідея (аж дивно, що ніхто раніше до цього не додумався — ось вона, славетна простота геніальності): винайняти наступного разу спеціальний рейс залізниці для всіх неорганізованих мандрівників.

Через місяць йому вдалося організувати першу подорож для кількох сотень осіб (невідомо, чи всі вони їхали на зустріч товариства тверезості). Так виникло перше туристичне бюро.

Ось вони — двоє з тих кухарів, які варять нам дійсність.

Кити. Втонути в повітрі

Усі мешканці австралійських приморських селищ виходили на берег, тільки-но з’являлася чутка, що якийсь дезорієнтований кит знову виплив на мілину. Люди саможертовно чергували біля нього, поливаючи його ніжну шкіру водою й заохочуючи повернутися в море. Старші жінки в одязі гіпі стверджували, що знають, як це зробити. За їхніми словами, достатньо примовляти до нього: «прийди до мене, мій брате» або «моя сестро». І з заплющеними очима ділитися з ним своєю енергією.

Щодня крихітні фігурки крутилися пляжем, чекаючи припливу, аби вода знову забрала кита у свої глибини. Чіпляли до човнів сіті й намагалися відтягти його силою. Але велетенська тварина перетворилася на безвільний тягар, на тіло, якому цілковито збайдужіло життя. Не дивно, що серед людей чулося слово «самогубство». Прибула також невелика група активістів, які вважали, що тварині треба дозволити померти. Чого б це акт самогубства мав бути лише сумнівним привілеєм людини? Можливо, життя кожної живої істоти має свої чіткі, хоч і не видні на просте око межі, і, переступивши їх, вичерпується саме собою? Тож хай це буде враховане у Хартії прав тварин, яка саме постає в Сіднеї чи Брісбені. Дорогі браття, ми визнаємо ваше право на добровільну смерть.

До кита, що вмирав, з’їжджалися якісь підозрілі шамани й відправляли над ним ритуали, поруч крутилися фотолюбителі й мисливці на сенсації. Вчителька з сільської школи привела сюди свій клас, і діти потім малювали «Прощання з китом».

Зазвичай це тривало кілька днів. Умирання. За той час мешканці узбережжя вже зжилися з величною й незбагненною істотою. Декотрі давали їй імена, здебільшого людські. Приїхали місцеві телевізійники. В умиранні завдяки телебаченню брала участь ціла країна, ба більше, цілий світ. Темою цієї істоти на пляжі закінчувалися всі випуски новин на трьох континентах. Крутили фільми про екологію та глобальне потепління. У студіях дискутували науковці; політики внесли проблему охорони природи до своїх передвиборних програм. У чому причина? Відповідь намагалися дати іхтіологи й екологи, і кожен по-своєму мав рацію.

Зруйнована система ехолокації. Забруднення води. Термоядерні вибухи на морському дні, відповідальність за які не брала на себе жодна країна. А може, це добровільна смерть, як у слонів? Старість? Розчарування? Мозок ссавців вразливий до пітьми. Нещодавно було доведено, що мозок кита мало відрізняється від людського, але є в ньому й такі ділянки, яких немає в гомо сапієнса. Вони — у лобній, найрозвиненішій частині мозку.

Врешті смерть стала фактом, і мертве тіло довелося усунути з пляжу. Під час цієї процедури було вже не так людно — власне кажучи, все відбулося без свідків. Були тільки рятувальники в яскраво-зелених куртках, які розтинали тіло й завантажували його на причепи, щоби згодом вивезти його в невідомому напрямку. Якщо існувало якесь кладовище для цих китів, то лише там.

Біллі, косатка, втонув у повітрі.

Невтішні, скорботні люди.

Але бувало, що деяких із них удавалося порятувати. Завдяки тяжкій і саможертовній праці десятків волонтерів кити врешті глибоко вдихали і повертали у відкритий океан. Було видно, як радісно б’ють струменями в небо їхні славнозвісні фонтани, як занурюються у хвилі їхні тіла. Пляж тріумфував.

Через кілька тижнів їх виловлювали біля берегів Японії, і їхні лагідні красиві тіла йшли на харч собакам.

Зона Бога

Вже кілька днів, як вона спакована в дорогу. Речі лежать купками на килимі в кімнаті. Йдучи до ліжка, вона обережно їх переступає, бродить поміж стосиками футболок і трусиків, скрученими в клубочки шкарпетками, старанно випрасуваними й складеними штаньми, кількома книжками в дорогу — якимись модними романами, яких досі не мала часу прочитати. Лежать тут і теплий светр, і зимові черевики, що їх спеціально придбала з цієї нагоди, — адже вона їде туди, де в самому розпалі зима.

Речі собі як речі — чудернацькі виповзки багаторазового використання, захисні футляри для вразливого п’ятдесятилітнього тіла, комбінезони, що мають оберігати від сонячних променів і нескромних поглядів. Речі, незамінні в довгій мандрівці, впродовж тих кількох тижнів, проведених ген-ген далеко, на краю світу. Вона розташувала все на підлозі, звіряючись зі списком, що його доповнювала в рідкісні вільні хвилини, вже знаючи, що мусить їхати. Мусить, бо від обіцянок не відступаються.

Пакуючи все до червоної валізи на коліщатках, вона чесно зізналася собі, що насправді їй потрібно небагато. І з кожним роком усе менше. Відпадали сукні, піна для волосся, лак для нігтів, усяке манікюрне причандалля, сережки, дорожня праска, цигарки. Цього року вона усвідомила, що їй більше не потрібні прокладки.

— Не відвозь мене, — сказала вона чоловікові, який повернув до неї сонне, ледь притомне обличчя. — Я візьму таксі.

Провела зворотним боком долоні по його ніжних білих повіках і поцілувала його в щоку.

— Зателефонуй, коли дістанешся на місце, бо я тут помру від тривоги, — проказав він дещо нерозбірливо, і його голова опала на подушку. У нього було нічне чергування в лікарні, трапилася якась аварія, пацієнт помер.

Вона надягла чорні штани й чорну лляну блузу. Взула черевики, перекинула торбинку через плече. Тепер стоїть незрушно в коридорі. Вона й сама не знає навіщо. В її родині казали, що на дорогу потрібно хоч би на хвилинку присісти — старий польський кресовий звичай. Але тут, у маленькому передпокої, нема на що сісти, жодного стільця. Тож вона стоїть