Ольга Токарчук - Бігуни

з кромішньої пітьми, з підмоклих фундаментів світобудови. Можливо, наш світ — то велетенська камера-обскура, так-так, глуха скриня, і тільки-но вдається зробити у ній невеличкий отвір, тільки-но якась голка пробивається до нас, усередину разом із променем світла просіюється образ і залишає слід на внутрішній світлочутливій поверхні світу.

Ще розповідають про статуетку Будди, яка нібито з’явилася сама по собі, досконала, зроблена з найкращого металу. Треба було лише очистити її від землі. Вона представляє Будду, який сидить, підперши голову рукою. Цей Будда всміхається собі під ніс, делікатно, ледь іронічно, як хтось, хто щойно почув тонкий жарт. Жарт, розв’язка якого міститься не в останньому реченні, а в подиху оповідача.

Чиста кров

Ось що розповіла мені одна остров’янка з іншої півкулі, яку я зустріла в готелі у Празі:

Люди завжди возили з собою мільйони бактерій, вірусів і хвороб, із цим складно боротися. Але варто принаймні спробувати. Після всесвітньої паніки через пташиний грип деякі держави впровадили нові правові обмеження. Той з мешканців її острова, який виїжджав до Європи, вже ніколи не міг стати донором крові, можна б сказати, що закон вважав його довіку зараженим. Те саме зараз чекає й її: вона вже ніколи не зможе здати кров. Ось ціна її мандрівки, не врахована у вартість квитка. Втрачена чистота. Втрачена честь.

Я питаю її, чи це мало сенс, чи варто було жертвувати чистотою крові заради того, щоби побачити кілька міст, соборів і музеїв.

Вона відповідає серйозно: за все потрібно платити.

Кунсткамера

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу я миттю впізнала ніжну руку Шарлотти. У довгастій посудині з накривкою, схожою на барельєф, плавав підвішений на двох кінських волосинах крихітний плід із заплющеними очима. Його маленькі стопи торкалися зафарбованих червоним решток плаценти. Згори — невеликий натюрморт морського дна. Все асоціюється з морем, навіть головний герой цієї вистави — плід. Ми вийшли з води. Певно, тому Шарлотта прикрасила сланцеву накривку мушлями, зірками, коралами й губками, а посередині тішив око засушений морський коник — гіпокампус.

І ще один препарат справив на мене враження — законсервовані у воді Стіксу сіамські близнюки, а поруч із ними — їхній висушений скелет. Неймовірна ощадливість — два препарати з одного подвійного тіла.

La mano di Constantio[17]

Першими, хто кинувся мені у вічі, коли я приїхала до Вічного міста, були красиві чорношкірі продавці торбинок і гаманців. Я купила невеличке червоне портмоне — попереднє у мене вкрали в Стокгольмі. Друга річ, на яку я звернула увагу, — то нескінченні ятки з листівками, біля яких, власне кажучи, можна скоротати весь час — тут, у затінку на набережній Тибру, попиваючи час від часу вино в одному з маленьких дорогих кафе. Місце пейзажних листівок із панорамами старих руїн, листівок, зроблених з амбіцією показати якнайбільше на щонайменшому шматочку паперу, поволі займають світлини, зосереджені на деталях. Мабуть, це добра ідея — полегшення для втомленої свідомості. Світу забагато, краще зосередити увагу на подробицях, а не на цілості.

Ось гарна деталь фонтана, маленький котик, що сидить на римському карнизі, геніталії Мікеланджелового Давида, величезна стопа кам’яної статуї, надщерблений торс, який одразу змушує замислитися, яку ж то голову могло мати це тіло. Поодиноке вікно в стіні вохристого кольору, і нарешті — так! — сама лише рука з указівним пальцем, вертикально скерованим у небо; велетенська, відірвана від якогось неймовірного цілого біля самого зап’ястка. Рука імператора Костянтина.

Я так і лишилась інфікованою цією листівкою. Таки важливо, що першим потрапить на очі! Відтепер я всюди бачила самі лише руки, які на щось указували, я стала залежною від цієї деталі, вона мною заволоділа.

Напівоголена статуя воїна в самому лише парадному шоломі, зі списом в одній руці; друга вказує на щось угорі. Двійко путті пухкими пальчиками звертають увагу перехожих на щось, що над їхніми головами, — що? А ще дві туристки, що корчаться зі сміху, їхні пальці; гуртик людей перед розкішним готелем — звідти саме виходять Річард Ґір та Ніколь Кідман; а на площі Святого Петра таких пальців, які на щось указують, — сотні.

На Кампо ді Фйорі я побачила жінку, яка закам’яніла від спеки біля крана з водою, — вона приклала палець до вуха, ніби намагалася згадати мелодію з часів молодості і вже починала чути її перші тони.

А потім я помітила старого хворого чоловіка на візку, який штовхало двоє дівчат. Старий був паралізований, з його носа стриміли пластикові трубочки, що закінчувалися в чорному наплічнику. На його обличчі застиг вираз глибокого жаху, а права рука хижим гачкуватим пальцем указувала на щось, що, здавалося, висіло одразу за його лівим плечем.

Картографування порожнечі

Джеймс Кук вирушив у південні моря, щоб спостерігати за проходом Венери понад сонячним диском. Венера відкрила йому не лише свою красу, але й землю, вперше помічену голландцем Тасманом. З його записів моряки знали, що вона має бути десь тут. Щодня вони її виглядали і щодня припускалися тієї самої помилки, вважаючи хмари суходолом. Вечорами розмовляли про таємничий острів, який мусить бути прекрасним, якщо вже ним опікується Венера. Як земля Венери, він мусить мати ще й безліч інших принад, які кожен уявляв по-своєму.

Перший офіцер походив із Таїті і був певен, що той суходіл нагадуватиме його Гаваї — теплий, тропічний, залитий сонцем, оточений довгими, нескінченними пляжами, повний квітів, корисних трав і гарних жінок з оголеними персами. Сам капітан походив із Йоркширу, чим дуже пишався, і, зрештою, був би зовсім не проти, якби тут виявилося так само, як удома. Він роздумував навіть, чи між країнами на протилежних сторонах земної кулі не існує якийсь таємний зв’язок, якась планетарна близькість, подібність — якщо не очевидна й тривіальна, то, в будь-якому разі, глибинна і потайна. Корабельний юнга Нільс Юнґ мріяв про гори — та земля мала бути гористою, вершини мали сягати до неба й бути засніженими, а між ними мали простягатися родючі долини, повні пасовиськ, овець і чистих струмків з фореллю (юнга, мабуть, походив з Норвегії).

Саме він першим побачив Нову Зеландію 6 жовтня 1769 року.

З тієї миті «Індевор» плив уперед, а суходіл виринав із хмар миля за милею. Вечорами капітан Кук зворушено переносив його на папір, креслячи мапи.

Протягом кількох років того картографування вони пережили безліч пригод, які не раз були яскраво описані. Хтось зауважив, що така прекрасна земля не може бути незаселеною,