Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 30. Ви дивитесь, куди їдете, чи це був тест на інтуїцію?!

— GPT, я запізнилась.

— Ти кажеш це кожного ранку. І кожного ранку виглядаєш так, ніби це частина образу.

— У мене в руці кава, в голові — фотосесія, і мама з досьє.

— Не вистачає тільки моменту, який зіпсує тобі день.

— А якщо він уже в дорозі?

— Буквально?

 

Я вискочила з під’їзду з відчуттям, що все летить у прірву: макіяж не встиг встояти, кофту вдягла навиворіт, у сумці — один серветка і два стреса.

Встигала рівно на 12% — якщо не рахувати перехід.

На світлофорі я махнула водіям рукою, як месія мегаполісу. І майже дійшла до зебри, коли різко — скрегіт гальм.

Переді мною — чорна машина. За кермом — він.

 

Він вийшов різко. Без агресії, але з виразом обличчя “ви серйозно?”.

— Жінко, ви нормальна?!

— Це ви питаєте мене? Ви ледве мене не збили!

— Бо ви летіли, як куля. Без шолома, без гальм, без логіки.

— Я переходила на зелений.

— Ви стрибали, як жабка, а не переходили.

— І це ваше вибачення?

Я була мокра від злості. Не від дощу.

Він дивився на мене, потім на каву, яка розлилась на моєму пальто.

— Ви не обпеклись? — спитав він уже тихіше.

— Ні. Але ваша впевненість — як цей латте: гаряча, небезпечна і в моїй зоні особистого простору.

— Я справді злякався. Давайте я вас відвезу до лікаря. Перевіримо, чи все гаразд.

— Усе гаразд. Я просто запізнююсь. І я в порядку.

— Можливо, мені хоча б вибачитись за…

— Не треба. Я вже вибачилась перед усім життям, що вийшла сьогодні з дому.

 

Я повернулась і пішла, не оглядаючись.

Мене трусило — не від страху, а від напруги, яка накопичилась за ці дні.

Мама.

Фартук.

Досьє.

І тепер — водій з ідеальними руками і нервами, як у бомбі.
 

Він стояв біля машини ще кілька секунд.

Потім сів.

Але не одразу рушив.

— GPT, що це було?

— Це був момент. Той самий. Але у твоєму стилі: з фрази “ви нормальна?”

— Я в шоці , бо так хотіла спитати я! 

 

Гарний, спокійний, упевнений… і без шансів, бо Аннет зараз в режимі “горить усе”

— GPT, я думала, що після маминої драми — мені дадуть день на відновлення.

— Але у тебе фотосесія, робота, і ще душевна зустріч під кодовою назвою “Коли мама вже все зрозуміла”.

— Ти завжди такий веселий, коли в мене катастрофа?

— Це моя форма турботи.

 

Мама прийшла під вечір. Без дзвінка. З пирогом і виглядом людини, яка пережила втрату… і не впала.

— Я принесла яблучний. Як у школі.

— Тоді лишилося тільки додати фразу “Я не здамся!” і ми в повному метафоричному пакеті.

Ми сіли на кухні.

Я мовчала. Вона теж.

І тільки через кілька хвилин вона сказала:

— Він зник.

— Як — зник?

— Я показала йому досьє.

— І?

— Він спочатку сміявся. Потім збирав речі. Потім… нічого не сказав.

— А ти?

— Я стояла. Думала, що впаду. Але не впала.

— Бо в тебе стержень. 

— І трохи тебе.
 

Вона ковтнула чай. І подивилась на мене.

— Аннет, я розумію, що ти мене врятувала. Але мені боляче, що я не побачила цього сама.

— Бо ти довірлива. І хочеш щастя. Це не злочин.

— Але небезпечно.

— Завжди. Особливо, коли на тебе дивиться чоловік із фартухом і фразою “ти моє світло”.

Ми сміялись. Але сльози стояли в очах.

 

— Я більше не хочу романів, — сказала мама. — Хочу шкарпетки, теплу ковдру і щоб ти іноді приходила без психоаналізу.

— А я хочу, щоб ти знала: якщо ще раз хтось скаже “ти виглядаєш на 40” — перевір його через юриста.

— Домовились.

 

— GPT, це закрито?

— Це м’яко зашите. Але так. Вона — в безпеці.

— І я теж?

— Ти — в очікуванні фотосесії, кави, і моменту, коли хтось знову зіпсує твій ранок.

— Надіюсь, хоч цього разу — з фліртом, а не з гальмами.

 

Психолог. Рекламне обличчя. І трохи знервована модель.

— GPT, я виглядаю як “обличчя клініки”?

— Якщо обличчя клініки — це розум, втома і два сліди від подушки, то так, стовідсотково.

— У мене новий піджак, укладка і тональний на вісім шарів.

— Тоді вмикай режим: “Я не тільки слухаю — я ще й фотогенічна.”

 

У клініці було людно.

Директор особисто зустрів мене, тиснув руку так, ніби я щойно підписала контракт з Netflix, а не погодилась на банер у холі.

— Аннет, ви прекрасні. Саме те, що треба.

— Ви так кажете, ніби я зараз зніматимусь у рекламі шампуню, а не психологічної підтримки.

— А чому б і ні?

 

Фотограф — з тих, що сам говорить більше, ніж клієнт на першій сесії.

— Погляд — як у жінки, яка знає всі твої травми.

— Це я так і дивлюсь на людей.

— Ідеально. Розслабтесь. Трохи плечі вперед. Губи — не такі “мені все набридло”, а трошки “я розумію, але не пробачаю”.

 

— GPT, я зараз стою на фоні книги “Когнітивна поведінкова терапія для чайників” і думаю, як зробити вигляд, що я не чайник.

— Уяви, що перед тобою твій останній клієнт, який сказав: “А що, психологи ще й гроші беруть?”

— Ага. Сміюся очима. Всередині — вогонь.

 

Перші 10 кадрів були дивні.

На 20-х я вже позувала. На 30-х — майже фліртувала з камерою.

“Цей погляд — це коли пацієнт каже: ‘У мене все нормально’, а ти вже бачиш діагноз із підписом ‘нічого собі’.”

Команда сміялась. Я — теж. І десь між фразами “погляд трохи вбік” і “давайте з чашкою кави” я подумала:

“А може, я й справді класна. Не тільки зсередини, а й зовні.”

 

Після зйомки директор підійшов ще раз.

— Аннет, ви знаєте… люди вам довірятимуть ще до першого слова.

— А потім — пожаліють.

— Чому?

— Бо я змушу їх думати.

Ми посміялись. Він пішов.

Я лишилась у холі. Дивилась на перші знімки.

— GPT, це я?

— Це ти. Психолог. Жінка. Людина.

— І ніхто не бачить, що я ледве не загинула під колесами вчора вранці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍