Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

щедрота,

Хто в пісні закохається моїй».

25 Спокусниця ще не закрила рота,

Як заступила враз її сильце

В жіночу постать втілена чеснота.

28 «Віргілію, Віргілію, хто це?» —

Вона сказала. Він же приступився,

Вдивляючись у пресвяте лице.

31 Роздерши одяг, що на грудях збився,

Вона весь оголила їй живіт,

І я від смороду аж підхопився.

34 Коли я знову подививсь на світ,

Поет сказав: «Будив тебе я тричі,

Шукаймо шлях до бажаних воріт».

37 Я встав, і далі рушили ми швидше.

У сяйві дня сіяла висота,

З-за спин же сонце сяло на узбіччі.

40 Я ззаду йшов, немов людина та,

В якої голова з думок похила,

Мов половина арки у моста,

43 Коли якась промовила нам сила:

«Ви підійдіть, тут сходи», – і в посла

Небес у мові лагідність яскріла.

46 Мов лебідь, розпростер він два крила,

Провів нас обережно за стіною,

Що грізну кручу колом обнесла.

49 Змахнув пером по лобі й наді мною,

«Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, —

Сказав, – зросте їм радість супокою».

52 «Чому замислився, уткнувшись вниз?» —

Спитав вожай, коли пішли ми вгору,

А вісник одлетів у блиску риз.

55 І я: «Такого у думках роздору

Через останню я зазнав мару,

Що під ногами загубив опору».

58 «Побачив чародійку ти стару, —

Сказав він, – пані у подальших колах?

Побачив, як її розкрити гру?

61 Та кинь; стопою бий по скелях голих,

Не зводь очей з примани, що кружить

Цар вічно буде в вічних видноколах».

64 Як сокіл поглядає, що лежить

У пазурах, і, на мисливця слово

Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, —

67 Так я, з тих слів наснагу мавши знову,

Нарешті подолав східцями схил

Крізь кам’яну вузьку й круту закову

70 І, опинившись в п’ятому із кіл,

Побачив душі, що лежать в риданнях,

Лицем у ґрунт, явивши небу тил.

73 І шепотіли у гірких стражданнях

Вони: «Прильпне душа моя землі», —

І потопав псалом в сумних зітханнях.

76 «Обранці, в кого муки не малі

Маліють з мрій про правосуддя вище,

Порадьте шлях на дальші нам щаблі!»

79 «Коли ви не лежать, а далі йти ще

З’явились, кожен з вас свій крок направ

Десницею до крутояру ближче».

82 Питав поет, і нам відповідав

Хтось спереду, і уловив я в очі

Того, хто співрозмовником нам став.

85 Я в вічі глянув вчителю, й охоче

Він рухом дозвіл дав на те мені,

Чого, як зір мій промовляв, він хоче.

88 Виконуючи думи потайні,

До того підійшов я запитати,

Чиї слова подобались ясні,

91 І мовив: «Душе, молиш благодаті,

Без неї ж не піднімеш голови,

Та перестань хоча б на мить ридати.

94 Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?

Чим помогти тобі, коли між люди

Вернусь туди, звідкіль іду живий?»

97 І він мені: «Ти взнаєш суть осуди,

Та перш скажу: Петра наслідник бих

Апостола я, відомо ті буди.

100 В містечках Сьєстрі й К’явері пласких

Біжить ріка, що з титулом високим

Дала наймення для моїх близьких.

103 Строк понад місяць був достатнім строком,

Щоб тим тягар священних шат збагнуть,

Хто дбає не вбагнить їх ненароком.

106 Я пізно, леле, взнав блаженства путь!

Коли я римським пастирем зробився,

Відчув, що нам життя облуди гнуть,

109 Що в мене в серці мир не воцарився

Й нема його у смертному житті, —

І смуток за довічним розгорівся.

112 Моя душа далека в сліпоті

Була від Бога, в скупості потворній, —

І тут вона за вини не пусті.

115 Найгірше скупості судилось чорній,

Бо не підносити в молитві лиць —

Найтяжча з кар на скелі неозорній.

118 А що в нас очі до земних дрібниць

Були прип’яті, а істота скута,

То справедливість нас повергла ниць.

121 І що у нас вгасила скупість люта

До блага потяг, добрі вчинки з ним,

То справедливість руки й ноги в пута

124 Нам закувала присудом грізним,

Аж поки Бог не явить справедливий

Своєї ласки прощеним, ясним».

127 Хотів привіт сказать я шанобливий

Навколішках, і тільки став я, дух,

Зачувши, взнав про порух мій поштивий

130 І мовив: «Та навіщо цей твій рух?»

А я йому: «Така достойність сану,

Що стоячи тебе не сприйме слух».

133 «Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, —

Одмовив він, – усе я там лишив,

Ми всі єдиному слугуєм пану.

136 Коли з євангельських виходиш слів:

«Не женяться», – то кривосуд знімаєш

Із того, що я тут проголосив.

139 Тепер ступай, куди ступати маєш, —

Сліз при тобі не можу лити я,

А в них засада щастя, сам ти знаєш.

142 Небога добра на землі моя,

Аладжа, є, – аби чого лихого

Її не вивчила моя рідня;

145 А більше в мене там нема нікого».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1 Скоряється в нас воля кращій волі:

Як папа змусив – мусив я з зіниць

Взять губку, не насичену доволі,

4 Й піти з вождем, що між простертих ниць

Ступав до скелі ближче по стежині,

Мов на фортечнім мурі вздовж бійниць.

7 Бо душі, випускавши по сльозині

Все зло, яким укритий цілий світ,

Лежали покотом по широчіні.

10 Прокляття їй, вовчиці давніх літ,

Чия жадливість всесвіт упихає

В огидний та ненатлий свій живіт!

13 О небо! Все рухоме протікає,

Ти змінюєш його в земних речах, —

Коли ж той прийде, хто її злякає?

16 Ми обережно обирали