Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Аня завмерла. Перстень був дійсно особливим: тонка золота оправа, майстерно вигравійовані візерунки й один-єдиний камінь — світло-блакитний сапфір, схожий на шматочок неба.

— Аню, — тихо сказав Каміль, — я не знаю, що буде завтра. Але я точно знаю, що хочу, щоб ти була поруч. Сміялась, бурчала, плутала мову, замовляла надто багато кави… Просто була. Завжди. Виходь за мене?

Аня не змогла стримати сльозу. Вона кивнула, стискаючи його руку, а потім, ледь чутно, прошепотіла:

— Так. Звісно, так.

Каміль вдягнув їй перстень на палець, і в той момент навіть вітер, здавалось, притих, аби не порушити цю тишу, що звучала голосніше за будь-які слова.
 

Коли вони нарешті підвелися з лавки, Аня ще раз подивилася на перстень — він ідеально ліг на її палець, ніби чекав саме на неї. Каміль ніжно взяв її за руку, і вони почали повільно спускатися вузенькою вуличкою донизу, в бік центральної частини містечка. Повітря було напоєне ароматами жасмину та чогось солодкого з місцевих пекарень.

— Знаєш, — озвався Каміль, — я, здається, десь тут залишив бабусин пакет з яблуками. Вона просила передати комусь… або ні, може, я щось переплутав…

Аня ще не встигла відреагувати, як із-за рогу, ніби з оркестровим ефектом, з’явилася бабуся Каміля. Невисока, енергійна, в хустині з кришталевим блиском в очах.

— Ой, хто це тут такий гарний? — вигукнула вона, ніби зовсім випадково проходячи повз.

— Бабуся, ти ж казала, що не вийдеш сьогодні з дому, — здивовано всміхнувся Каміль, а Аня тільки усміхнулася в куточках вуст: «випадково», ага.

— Та де там, — бабуся театрально змахнула рукою, — відчула, що треба пройтись. А може, просто хотіла ще раз подивитися, як сяє той перстень на її руці.

Аня почервоніла, бабуся підійшла ближче, уважно подивилась їй в очі, а потім так само серйозно сказала:

— Мудре рішення. Він хлопець непростий, але з великим серцем. Головне — не давайте йому їсти після дев’ятої, бо буде бурчати, як старий трактор.

Усі троє розсміялися, і навіть Каміль не стримався.

— То ви вже бачилися? — прошепотіла Аня, коли бабуся пішла попереду, залишивши їм простір.

— Вона мені сьогодні зранку сказала: «Дитино, не барися. Вона вже твоя. Просто зроби це. І дивись, не забудь покласти кільце до коробочки, а не в кишеню. Бо знай, якщо загубиш, я тобі сама запропоную когось з ринку».

Аня знову розсміялася — і сльози, і сміх переплелися в теплій, майже казковій реальності.

До повернення в Будапешт залишалося два дні, але Аня відчувала, ніби їй зовсім не хочеться їхати. Вона не просто відпочивала чи проводила час у новому місці — вона проживала щось дуже глибоке, щось, що залишиться в ній назавжди. Вулички Камілевого містечка стали їй рідними: вузькі провулки, де щоранку бабусі вимітають пил, кав’ярня, в якій їх впізнавали вже з порогу, синє море на горизонті — усе це відчувалося теплішим і щирішим, ніж будь-яка мандрівка до того.

А ще — його родина. Вони прийняли її з таким затишним ентузіазмом, що вже на третій день Аня легко розуміла жестами, коли хтось просив добавки, або натякав, що час одягати светра, бо ввечері “вже не літо”. Вона не знала албанської, та мова не була перешкодою. Бабуся, дядько, дві двоюрідні сестри — вони всі говорили до неї з теплотою, а Каміль перекладав найважливіше, хоча іноді навіть не треба було перекладати: вона просто відчувала.

Зранку Аня допомагала бабусі на кухні — ліпити щось із тіста, вгадуючи, де яка начинка. Ввечері — вони всі разом сиділи у дворі, пили чай і сміялися. Каміль був щасливим, і це робило її щасливою теж.

Вона навіть почала уявляти, як би це було — жити тут довше. Можливо, літом. Можливо, щороку приїжджати сюди, як у справжній дім. Дім, де все щиро, справжньо, без масок і суєти.

— Я починаю ревнувати, — засміявся Каміль, коли побачив, як вона обіймається з його тіткою на прощання після вечері. — Скоро ти скажеш, що лишаєшся тут, а мене відправляєш до Будапешта одного.

Аня усміхнулася, але в очах її було щось ніжне, майже серйозне.

— Ні, я поїду з тобою. Але частинка мого серця залишиться тут. Бо твоя батьківщина — це теж уже частина мене.
 

Останній день перед від’їздом видався напрочуд світлим. Повітря було насичене запахом моря, свіжоспечених пиріжків і ще чимось невловимим — прощальним. У дворі зібралася вся родина Каміля: бабуся принесла вишитий рушник, на який поклала теплі, щойно з печі булочки, обгорнуті в папір, мов подарунок; тітка запаковувала в коробки баночки з варенням, а мама Каміля стояла трохи осторонь, ніжно всміхаючись і витираючи сльозу краєм фартуха.

Мама Каміля була жінкою спокійною, мовчазною, з тими ж глибокими очима, що й у її сина. Вона не часто говорила, але коли говорила — у словах її було щось материнське, невидиме, але безумовне. За ці кілька днів Аня прив’язалася до неї не менше, ніж до бабусі. Мама тихо підійшла до Ані, взяла її за руку і поклала до долоні маленький амулет із тонким синім камінцем.

— Щоб охороняв тебе, — сказала вона ламаною англійською. — Ти хороша. І ти — його. Він мій син. Але тепер… і твій.

Аня ледве стрималася, щоб не розплакатися.

Бабуся ж, зі своєю невтомною енергією, несподівано оголосила, що в дорогу їм обов’язково потрібно взяти “на щастя”: по жменьці сушених трав, “щоб чай вдома був не такий самотній”, маленьку пляшечку домашнього лікеру — “на святкові вечори” — і, звісно, пару пиріжків, “бо раптом у літаку не буде їжі”. Вона вручила це все Камілю, напучуючи щось албанською, з виразом обличчя, ніби вона відправляє їх не в дорогу, а на полярну експедицію.