Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Він щось розповідав їй — про хлопчачі пригоди біля старої башти, як вони з другом хотіли побудувати човен з дощок, украдених з тину. І Аня слухала, сміялась, уявляла малого Каміля… Але в якийсь момент вона просто зупинилася посеред вулиці. Він продовжив ще два кроки, потім обернувся:

— Щось не так?

Вона дивилася на нього мовчки, злегка насупившись, ніби боролась із думкою. А потім повільно, впевнено сказала:

— Та ні, все якраз так. Просто… я щойно зрозуміла, що не хочу більше нічого відкладати. Знаєш, буває, якесь усвідомлення приходить раптово — от просто стоїш серед незнайомої вулички в Албанії, і розумієш: все. Це воно. Це він.

Каміль на мить розгубився, ніби слова Ані вибили з нього повітря. А потім у його очах загорівся такий вираз, ніби весь цей світ, зі своїм півнем, базаром і навіть баристою, раптом почав обертатися навколо неї.

— Я думав, я той, хто має робити такі великі заяви… — прошепотів він.

— Тепер твоя черга, — усміхнулась Аня.

Він підійшов ближче, взяв її обличчя в долоні, подивився прямо в очі й сказав:

— Якщо ти зупинилася, щоб зробити цей крок — я стою поруч, готовий іти з тобою. Назавжди.

І вона посміхнулась крізь сльози, бо відчула — все правильно.
 

У будинку панувала затишна метушня. Тітка Каміля — кругленька, голосна жінка з легким вусиком і невичерпним запасом історій про «малого Каміля» — металася між плитою та столом, де вже парувала гірка з долми, біля неї лежала гора лаваша й салатів усіх можливих кольорів. Серед страв знайшлося місце й для величезного пирога з сиром, який вона називала byrek так, ніби це святе слово.

Аня, яка трохи допомагала нарізати овочі (і весь час перепитувала Каміля, що їй сказали), відчула, що опинилася в центрі родинного свята — хоча ніхто її, формально, ще не представляв як “когось особливого”. Проте всі й так це розуміли. Кожен з родичів підозріло тепло всміхався, коли Аня щось говорила, або коли Каміль на мить торкався її руки.

— Твоя тітка щойно сказала мені, що я маю гарні вилиці… І додала: «це значить, що будеш гарно виглядати на фото зі сватання», — прошепотіла Аня Камілю на вухо.

— Ну, вона дуже любить фотографії. І сватання, — відповів він, сміючись.

Потім, за столом, хтось з кузенів Каміля підморгнув і запитав англійською:

— So, Kam? She the one?

А Каміль, навіть не червоніючи, впевнено відповів:

— Yes. She is.

Аня відчула, як у неї пішли мурашки по спині. І хоча вона не зрозуміла, що саме дядько сказав у тості албанською (переклад Google видав щось на кшталт «Нехай курка завжди знає, куди йде яйце»), вона сміялась разом з усіма.

У цей момент вона зрозуміла, що справді стала частиною цієї історії. Каміля, його родини, цього міста з дикими базарами, старими вуличками й кольоровими підсвічуваннями на центральній площі.

А потім Каміль, притиснувшись щокою до її скроні, тихо сказав:

— І якби циганка зараз нас побачила, вона б точно сказала: «Бачиш, я ж казала — не пожалкуєш».
 

Наступного ранку Каміль розбудив Аню, ледь торкнувшись її плеча. Він був уже одягнений, в його руках — пара бутербродів, термос з кавою та загадкова усмішка.

— Прокидайся, принцесо. Сьогодні покажу тобі частинку свого серця.

Аня, ще напівсонна, пробурмотіла щось про «відпустку і право спати до обіду», але вже за десять хвилин вони були в авто — старенькому, але доброму «Фіаті», який Камілю дав дядько. Дорога вела вгору, за межі міста. Асфальт швидко закінчився, і почався гравій, а далі — тільки стежка.

— Ти певен, що це безпечно? — спитала Аня, тримаючись за дверцята, коли колесо з’їхало в яму.

— Абсолютно. Тут я навчився водити, падати і не ламатися.

Через пів години ходьби вони дістались до невеличкого плато на узліссі. Перед ними відкривався краєвид на все місто, до моря й далі — у синій серпанок неба.

— Коли я був підлітком, — почав Каміль, сідаючи на камінь, — і мав у голові більше питань, ніж відповідей, я приходив сюди. Тут можна було почути себе. Без батьків, без шуму, без тиску. Просто ти і небо.

Він помовчав, а потім додав:

— Я ніколи нікого сюди не приводив. Навіть ту дівчину, про яку розповідав. Але сьогодні — інший день.

Аня стояла поряд, дивлячись на горизонт. Потім вона обернулася до нього, підійшла ближче і сіла поруч.

— А я в дитинстві ховалася під прилавком у магазині мами, коли не хотіла йти в школу, — сказала вона і засміялася. — Це, звісно, не гора з краєвидом, але теж була моя зона тиші.

Вони сиділи так довго, просто насолоджуючись моментом. А потім Каміль раптом з серйозним обличчям сказав:

— Тут було б гарно зробити пропозицію.

Аня, почервонівши, ковтнула каву і кашлянула:

— Це була репетиція чи спойлер?

— Обидва варіанти, — підморгнув Каміль.
 

Аня тільки встигла перевести подих, як Каміль раптом став перед нею на одне коліно. Його очі світилися теплом, змішаним із легким хвилюванням. Вітер розвівав пасма його волосся, а позаду — краєвид, який здавався декорацією до якогось фільму, настільки все було красиво й нереально.

— Це не репетиція, — сказав він. — І не жарт. Це — я, справжній. Без ролі клоуна, без жартів, без захисту.

З невеличкої оксамитової коробочки він дістав перстень. Каміль обережно взяв Аніну руку й тихо додав:

— Учора ввечері бабуся покликала мене до себе. Вона дістала цю прикрасу з маленької дерев’яної шкатулки, обгорнутої в вицвілий вишитий рушничок. Сказала, що цей перстень передається з покоління в покоління. І що коли я знайду ту, яку не зможу відпустити — час його віддати.