Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Каміль розвів руками й усміхнувся:

— Це не чемодан, а придане.

— Ну а що ти хотів, — підморгнула Аня. — Після пропозиції йде цілий пакет традицій.

Поки вони прощалися, Аня обіймала кожного, ніби залишала частинку себе. Її серце розривалося між вдячністю й сумом. Але вона знала: ці двері завжди відкриті для неї.

Повернення до Будапешта було як приземлення з теплого сну в знайому, але стриманішу реальність. Вокзал зустрів їх ритмом метушливого міста: звуки трамваїв, запах кави з вікон кав’ярень, рідна метушня. Але в середині Аня почувалася іншою. Вона тримала Каміля за руку і вже не соромилася цього.

Їх зустріла Лілі — як завжди яскрава, мов реклама шампуню, з кавою в одній руці й телефоном в іншій.

— Ну наречені! — вигукнула вона з порогу, замість «Привіт». — Все, тримайтеся, офіс в курсі, мама в курсі, пес сусідки в курсі, тільки Зора ще не знає — це ж я не хочу руйнувати інтригу!

Аня засміялася і обійняла подругу, а Каміль лише змовницьки кивнув, мовляв, ми теж тебе скучили. У них був ще один день до повернення на роботу, тому Аня вирішила провести цей час у тиші. Вдома, в затишку, розбираючи речі, розглядаючи сувеніри — і той самий перстень, який вона вже не ховала в шухляду, а лишила на пальці.

Каміль ходив по квартирі, немов по новій території: кожна річ здавалася трохи інакшою, бо тепер усе мало інший сенс. Вони з Анею пили чай з албанських трав, слухали музику й мовчали. Але ця тиша була не порожня — вона була наповнена.

Аня зітхнула:

— Дивно, але я вже сумую за твоїм містом. За бабусею, мамою.

— За пиріжками, — додав Каміль і підморгнув. — Добре, що бабуся дала інструкції, як їх пекти. Правда, там є інгредієнт, який я досі не переклав — «кілька крапель душі».

— Цього в Google перекладачі точно немає, — усміхнулась Аня і сперлася на його плече.

Наступного дня на них чекало повернення до звичайного життя — але тепер із новим сенсом. Історія, яка починалася з випадкових поглядів, смішних ситуацій і підозрілих передбачень, перетворилася на щось глибше.

Епілог. 10 років потому

У Будапешті ранки завжди особливі — чи то через туман над Дунаєм, чи через запах свіжої випічки з пекарні на розі. Але для Ані цей ранок був ще особливішим. Вона сиділа на веранді кавʼярні, що вже давно стала їх з Камілем другою домівкою — після власного дому, звісно. Назва “Besa & Vira” — поєднання албанського слова, що означає “чесне слово”, і українського — як символ їхнього союзу.

Кавʼярня з албансько-українським колоритом була наповнена світлом, ароматом кардамону, ванілі та лимонного чаю за бабусиним рецептом. На стінах — старі фотографії, сувеніри з мандрівок і вироби з батьківщини Ані та Каміля. Біля вікна спокійно муркотів старий кіт на ім’я Бодрум — вуличний філософ, який сам себе всиновив, а тепер вважав себе співвласником бізнесу.

— Мамо, вона знову вкрала мій трактор! — долинув обурений голос хлопчика з підсобки, де гралися діти.

— Я не крала, він сам до мене приїхав! — відповіла дівчинка, голосом майже копія Ані в дитинстві.

Аня усміхнулася, ковтнула трохи кави з кардамоном, яку сам Каміль зварив ще зранку, і зітхнула — спокійно й щасливо. Вона більше не писала звітів і не ганялася за строками. Вони з Камілем будували свій світ — повільний, ароматний, щирий. Її  минуле допомогло впорядкувати бізнес, але тепер усе йшло за іншим графіком — за ритмом серця.

Двері прочинилися, і в кавʼярню ввійшов Каміль — з тією ж усмішкою, як десять років тому, тільки тепер із легкими зморшками біля очей. Він тримав у руках піднос із двома свіжими шматочками медового торта й змовницьким виглядом.

— Я підкупив їх шоколадом і казкою про козака з Албанії. У нас є цілих десять хвилин тиші.

Аня відклала щоденник, у якому писала ідеї для майбутньої дитячої книги, прийняла тарілку і сперлася на його плече.

— Десять хвилин? Розкіш.

— Як десять років щастя, — додав Каміль. — Мені й досі здається, що я виграв джекпот.

— А мені — що ти таки тоді трохи зіпсував стенд Андраша на виставці.

— Ха! Я просто допоміг йому проявити смиренність.

Вони сиділи так ще кілька хвилин — дорослі, трохи втомлені, трохи розпатлані буденним життям, але щасливі. Бо любов — це не завжди феєрверки. Іноді це просто кавʼярня, де пахне рідним, діти сваряться через трактор, а він тримає тебе за руку в тиші. І ти знаєш — більше нічого не треба.

…Аня саме доїдала останній шматочок торта, коли двері знову відчинились, і до кавʼярні увійшла висока постать з сонцезахисними окулярами на голові, розвіяним шарфиком і виразом “я зайшла на хвильку, але залишусь надовго”.

— Я спізнилась? Чи ще встигаю на дотик до минулого? — лукаво прокоментувала Лілі, розціловуючи Аню й Каміля. — Ці стіни ще памʼятають мій сарказм?

— А твої коментарі досі змушують посміхатись всіх відвідувачів, навіть кота, — відгукнулась Аня.

— Який, до речі, зараз спить на кавомолці. Елегантно, — кивнула Лілі в бік Бодрума.

За нею у дверях зʼявилася Зора, вже не з надмірним макіяжем і не в блискучій сукні, а в джинсах і вишитій лляній сорочці.

— Це місце таки змінило мене, — сказала вона, обіймаючи Аню. — І, чесно, я рада, що він тоді вибрав тебе. Я би, мабуть, його зʼїла.

— Та я б тебе ще й запив кавою, — усміхнувся Каміль, розливаючи гостям запашні чашки.

І, звісно ж, за мить з’явився Андраш — із пакетом якогось нового чаю з Праги, рекламною брошурою наступної виставки й невмирущою звичкою приходити без попередження.