Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

15.2 Сонце з'являється навіть в дощ

Від автора
7 років тому
Сонце піднялось так високо, як тільки могло. День обпікав його променями перехожих. Вона думала, що до вечора вже нічого не зміниться і сетувала на гідрометцентр, бо через вранішній прогноз мама змусила її взяти парасольку. 
Дівчинка зітхала на неймовірно скучному уроці. Її думки були зайняті казковими мареннями і чисте небо за вікном, наче полотно, показувало їй чудернацький кінофільм. 
Нарешті останній урок вже добіг кінця і діти випурхнули з школи, наче горобці.
Кіра вийшла останньою. Позіхнула солодко. Сьогодні навіть в повітрі відчувалась якась меланхолія.
Спохмурніло небо, затягнулось хмарами, вона глянула вгору і цокнула:
- Невже все ж задощиться…
Пройшовшись через двори, Кіра опинилася на зупинці, і тільки-но угледівши роги тролейбусу, підійшла до краю дороги.
Транспорт під'їхав і дівчинка вскочила в пустий салон. Погляд впав на заднє місце коло вікна. Дівчинка підбігла, хитаючись від руху, і зручно вмостилась, протягнувши ноги під попереднє сидіння. Рюкзак кинула на поряд. Ввімкнула улюблену мелодію в навушниках, з якою їй доведеться проїхатись до кінцевої і примружила очі.
До її вух донісся шум дощу на ряду з шурхотінням колес об гарячий асфальт. 
Хлинула злива. В відчинену фіранку врізався аромат свіжості падаючих крапель. Рука самовільно знайшла запальничку в кишені, крутанувши її у пальцях, а розслаблена посмішка сама заграла на губах. Що могло статися в такий день?
Люди то заходили, то виходили, вона вже давно не зважала на це. Проїхала всю дорогу досить швидко, без пробок. Оплативши проїзд, вийшла на зупинці. Краплі миттєво оросили її голову, благо улюблену бузкову парасольку вдалося відкрити одним рухом. Не промокла.
Перед очима пішохідний перехід. Вона побігла. Під ногами асфальт мокрого відтінку. Світлофора немає і тому якийсь джип зупинивсяся перед зеброю і пропустив її. Швидкі ноги несуть на другий кінець дороги.
На другій стороні вулиці якийсь дядько саме збирав інструмент і тікав під накриття. Свіжоскошена трава врізалася в ніс  рясним запахом разом з ароматом дощу.
Над покосами літав метелик-капустянка, прибитий дощем. Він трепетно змахував білими крильцями, гонимий вітром.
- Загубився, маленький? - усміхнулась дівчинка.
І, наче внімаючи її словам, він відірвався від землі і злетів під її парасольку.
- Хочеш зі мною? - знову посміхнулась. - Ну добре….
Темнішало і дощ лив все сильніше. Подекуди гриміло. Коло декількох під'їздів, що вона минала вже загорілися лампи. 
Кіра йшла не надто швидко, аби не обляпати болотом свої білі гетри.  
Враз з одного з будинків, наче ошпарений, вискочив молодий хлопець років трохи більше двадцяти. Він дихав так, неначе задихався, і миттю зупинився перед під'їздом, який щойно залишив позаду. 
У руці він тримав букет рожевих троянд, який знатно пом’явся, бо він стискав його з усією силою. 
Його дихання переривалося наче в грудях застигли ридання, проте чи дійсно з очей капають сльози зрозуміти не можна було. Його волосся, обличчя і одяг продовжували мокнути під зливою.
Тепер він дивився в небо, наче відсилав комусь німе запитання. А дівчинка зупинилася поодаль, не в змозі пройти і кроку далі. 
Цей хлопець нагадував їй кошеня, якого викинули з дому під проливний дощ. Чомусь захотілося схопити, сховати за пазухою і відігріти. Вона усміхнулася своїм недолугим думкам. А ще він нагадував її брата, такий дорослий… 
Просто пройти мимо не хотілося. Дівчинка обережно підійшла і підняла парасолю вище, бо була невелика зростом. Так вона заслонила небо, в яке дивився хлопець. Дощ перестав ляти на нього і вони опинилися досить близько. 
Він умить опустив погляд і тільки тепер вона побачила, що в його очах дійсно стоять сльози.  Відвернув швидко голову вбік, щоб не показувати свою слабкість, і його губи привідкрилися. Та, здається, він слова не зміг сказати. 
Дівчинка усміхнулася і обійшла хлопця по колу, ставши спина до спини, все ще тримаючи над ними парасольку. Вона поправила окуляри на переносиці.
- Через ці кляті краплі на окулярах зовсім нічого не бачу. От так завжди. Не відразу відкрила зонт і тепер ходжу як сліпе кошеня, - це було відверта брехня, яку розгледів би і п'ятирічний малюк, проте у відповідь на цю історію вона почула хрипкий сміх. 
Здається, у неї вийшло трохи розслабити атмосферу.
Вони простояли так ще декілька хвилин у тиші. І тоді дівчинка, сміючись, сказала: 
- Братець, Ви ще довго будете стояти під проливним дощем? 
- Братець, - вийшло сипло, тому він сковтнув і, прокашлявшись, повторив: - Братець? Гей, малеча, і коли це в мене сестра з'явилася?
- Ти за віком, як мій старший брат, - хмикнула дівчинка.  Кіра навмисно говорила неформально. - То чого не можеш бути братцем? До того ж у мого брата завжди таке саме обличчя, коли він програє в комп'ютерній грі, в якій сидить годинами. Ні, - виправила себе. - Мені здається зараз я злукавила. У нього вигляд ще убитіший. - грізно завершила. - А якщо він так само розчаровується як ти сьогодні тут, то твоя проблема не важливіша за програш у якихось стрілялках. Варто про неї просто забути.
- Яка неввічлива… - цокнув він. - з незнайомцем балагуриш, радиш йому щось. Та ще й брата лаєш перед ним. Ніяких манер…
Те, що вони розмовляли, уже було гарним знаком, подумалось Кірі.
- І що, що я сварю його. Він всеодно не дізнається, - здвигнула плечима дівчинка.
- Ну точно хуліганка! - усміхнувся, опустивши голову хлопець. 
- Так ти збираєшся йти чи ні? - тупає вона ногою, від чого на її білесеньких гетрах з'являються темні плями бруду. Одежі хлопця всеодно вже нічого не загрожує. Він і так обляпав усе, що міг. - Той самий брат, про якого я говорила, за вуха мене відтаскає, якщо ще пізніше прийду додому.
- Ну то іди. - хмикає, обурюючись він. - Я що тебе тримаю. Причепилась, як реп'ях до собаки. Це що нині всі школярки такі нахабні?!
- Ей! Ти чого мене тут свариш! - вона штовхає його спину своїм плечем. - Такий грубіян! І як ти мені порадиш іти, якщо у нас один зонт на двох!
- Ну і абсурд! - зітхає він. - Штовхає, а потім ще й відчитує. Це ж твоя парасолька, то і йди додому.
- Ну, не можу ж я кинути побиту собаку на дорозі під проливним дощем. Це не етично, - пурхає. 
- Чого це я собака, - фиркає.
- Бо ти ж сам сказав, що я реп'ях, який чіпляється до собаки. Якщо я реп'ях, то ти собака, - говорить начебто очевидні речі вона. - І чого це ти таскаєш все ще за собою цей віник, - вона дивиться на троянди у руці хлопця. 
Потім забирає їх обережно, розтискаючи рукою його кулак. І так і не зустрічає опору. 
- Такі гарні. А ти вже їх і пом'яв…
- Забери, якщо хочеш. Всеодно викидати, - хрипко відзивається. Здається, вона знову затронула те, що пов'язано із причиною його кепського настрою.
- Тобто ти мені сміття даруєш? - нібито дує губи дівчинка. - Ну і добре, - через мить весело відзивається. - вони в мене ще довго простоять. А потім я посаджу їх і у мене буде одинадцять рожевих трояндових кущів. 
Матвій мовчав. Здається, він знову поринув у свої думки. Дівчинка зітхнула і весело почала розповідати:
- А, знаєш, ми так  колись із батьком купили м’яку іграшку. Рюкзак панди, - усміхнулась. Здається їй вдалося його відволікти і він почав слухати, бо ворухнув головою у її бік. - Якийсь наркоман продавав іграшку на стихійному ринку. Та й вона була майже нова, вочевидь, десь поцупив. Я задивилась. А тато просто пішов і купив. Дешево. За такі гроші можна було взяти лишень газировку з чіпсами. І от… Ми її відіпрали і тепер це дуже мила панда, яка сидить на поличці, - вона знову легенько штовхнула хлопця. - Іноді речі не винні в тому, що вони потрапили у погані руки або в тому, що нагадують щось нестерпне. Іншим вони можуть подарувати досить приємні емоції. Прямо як твої трояндочки.
- Дожився! Мене вчить дитина, - хрипко розсміявшись, промовляє він.
- А ти б послухав. І взагалі немає часу в мене з тобою говорити, - дівчинка обходить його знову і стає обличчям до обличчя. Бере його руку і змикає чужі пальці навколо дерев'яної ручки зонта. В акурат на гравіюванні свого імені. - Намотай уже в соплі на кулак, як каже мій татусь. 
- А що ще каже твій мудрий батько? - цікавиться хлопець дивлячись на неї своїми сіро-синіми очима. 
- А ще він каже, що те, що мене розчарувує або змушує мене сумувати, не варто ані крихти моєю уваги, - сміється дівчинка йому прямо в обличчя. - А знаєш як робить мама? 
- Ну і як? - посміхається він їй, роблячи удавано зацікавлений вигляд.
- А отак… - вона відпускає парасольку, яку тепер тримає над ними хлопець. І поправляє його чолку. Легко торкаючись кінчика його носа вказівним пальцем, вона промовляє: - Мокрий, - хмикає. -  Якщо у собачки мокрий ніс, то значить у неї все в порядку. 
Матвій спочатку дивується, а потім сміється:
- Він мокрий через дощ, бо з мого мокрого волосся досі тече вода. Тут мені інше цікаво, - награно хмуриться він. - У людей-то ніс завжди сухий. 
- А я до чого, - хмикає Кіра. - і у мене він завжди сухий, тому мама каже, що собака з таким носом уже б здохла, тож при будь-якому розкладі мені пощастило.
- Чому це? - у відповідь на цю маячню у нього на обличчі відобразився незрозумілий вираз.
- Бо я не собака і не при смерті, - наче очевидну істину говорить вона. - Тепер розумієш, чому тобі більше пощастило - в тебе-то ніс мокрий. І на тобі цей жарт не працює.
Тепер Матвій хрипко сміється в голос, не в змозі втриматись. А дівчинка тепло усміхається, бачачи як всі емоції, які він скопив виходять через цей сміх. Обличчям до обличчя стояти їй стає незручно і неловко.
- Мені час. Зонтик дарую, - наче скоромовку вимовляє Кіра, все ж знітившись від такого сміху. - Прощавай! І до речі, якби ти дійсно був моєю собакою, то я назвала б тебе Світанком. Бо навіть після найтемнішої ночі … світає. Тому живи добре!
Так само раптово як і з'явилася, вона виходить з-під зонтика і махаючи рукою на прощання біжить поміж калюж. Піднявши на головою ранець, щоб захиститись від дощу, в якого наспіх запихує букет троянд.
Віддала свій зонт? Подумаєш! Дощ не надто холодний, а одяг можна випрати. Зате, можливо, сьогодні вона змогла врятувати крапельку чиєїсь душі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍