Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

15.1 Коли знаходите фото гарної дівчинки, перевірте: чи це не ваш хлопець

Кіра
- На таких придурків біта треба! - киплю від гніву. А Метт тільки підсміюється тихо.
Минуло вже декілька днів з моменту візиту його колишньої. 
Про мене і так плітки тепер на увесь офіс, так ще й Матвій масла в вогонь підливає, беручи мене на усі зустрічі. А це звісно сенсація. Бо тепер по ресторанах з клієнтами ходить гендир з стажеркою…
І цього разу попер мене з собою.
Ми вже з пів години їдемо до нього додому після ділової зустрічі в ресторані. Метт вирішив забрати якісь документи. 
Його фраза «Не хочеш випити чашечку чаю в мене вдома?» і я вже в салоні авто разом із ним. 
А ще ми якимось чином вмудрилися попасти в пробку. Все через одного Гондураса, який вирулив з-за повороту прямо в гущу машин. В результаті аварія посеред дороги і пробка.
- Біта, то холодна зброя. Хочеш залетіти на статтю? - хмикає, зводячи брову.
- Тоді подарую тобі з дому качалку. Вареники нею не зручно розкатувати, бо велика, а по мордасам комусь в самий раз! - хмикаю, а він розкотисто сміється. 
- Гарна ідея. Буду мати на увазі…
Нарешті нам вдалося проїхати і ми в лічені хвилини опинилися на парковці перед будинком Метта. Будинок новий. Гарний. Багатоповерхівка. Він хотів повести мене в ліфт, але щось я поставилась до цього скептично. В Метта 7 поверх. І після отримання цієї інформації я спокійнісінько поїхала на ліфті. 
На його поверсі просторо і чисто. Він дістав ключі, відчинив двері і пропустив мене в середину.
- Проходь, це і є моя квартира. Чай? Кава? - питає.
- Та я начебто і не хочу, - трохи сковано здвигаю плечима. 
- Не соромся. Ми ж не просто за документами приїхали, - усміхається мені.
У нього зовсім невеличка квартира. Десь на вскидку двадцять квадратних метрів. Однокімнатна. Ми проходимо в дуже вузенький коридорчик, де навіть не розвернутися. Він швидко роззувається, кладучи оксфорди під стінку. Поруч я кладу і свої кеди. Збоку коридору я бачила деревяні світло-коричневі дверцята. Вочевидь, в ванну кімнату. 
Ми проходимо ще трохи далі всередину.  Справа кімнатки кухонна стінка, де лише раковина з краном, внизу якої шухляди, мабуть з столовими приборами і іншою утварю. Згори шкафчик. Я думаю, для посуду.  
Далі столик з двома м'якими світло-коричневими дерев'яними стільцями.
Спереду квартира впирається у вікно, що виходить в двір.
Зліва, диван досить довгий, гарного аквамаринового кольору, проте він зовсім не вписується в цей світло-коричневий дизайн. Згори прибита поличка з книгами і журналами. Я проходжуся пальчиком по їх корінцях. 
Фінансові журнали, Карл Маркс, Податковий Кодекс. Якісь папки з назвами компаній, мабуть ті, для яких уже був зроблений аудит.
- Ніколи б не подумала, що твоя квартира така, - усміхаюсь я. 
- Маленька? - усміхається він. - Я купив побільшу, але жив там з однією не дуже приємною особою, з якою ти мала незадоволення познайомитися, тому сдав її в оренду. 
- Я мала на увазі, що зовсім не схожа на квартиру холостяка, - сміюся. - Немає холоду і скудної атмосфери. Зовсім не бачу безладу. Все… затишно…
- Ну, може… - чеше потилицю і усміхається. 
Гарний.
- Але все ж чому така невеличка? Це справа смаку? - питаю. - Якщо це незручне запитання, то можеш не відповідати…
- Чому ж… - ставить руки в кишені і відвертаюсь до вікна. - Якщо притримуватися законодавства України. У нашій країні поза чергою жиле приміщення надається дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, після завершення терміну перебування у закладах для дітей-сиріт. Стаття 46 Житлового Кодексу, - сухо промовляє кожне слово, нібито зовсім незацікавлено.
- Тепер зрозуміло, чому тут дуже затишно, але дуже мало місця, - тягну. 
Дитбудинок. Скоріш за все не так вже давно дядько Саня затесався в його батьки. 
- Це ще добре. У мене цілих 20. Та ще й в новобудові. При нормі в 13,65 кв. метрів. Тоді застройщик ще додатково виділяв по квартирі в кожному новому будинку для дітей-сирот, які можуть похизуватися певними талантами, - здвигає плечима. - От і мені перепало. Не комуналка від держави все-таки.
- А це що? - думаю перевести тему і активно шукаю на що.
На полиці помічаю червону тонку книжечку. Дістаю її і відкриваю. Перед мої очі з'являються кольорові фото дітей.
- Альбом? - усміхаюсь. 
Оце я влучила. Невже зможу ще й на дитячі фотки Матвія натрапити?
Я перегортаю сторінку і помічаю фото дуже милої дівчинки років семи в рожевому платтячку в синьому парику і з бантиком. Вона своєю милотою змушує мене зупинитись і полюбуватись.
- Мальвіна? - промовляю вслух. - Яка мила дівчинка. Навіть блакитними тінями очі підвели. Тільки от чому не посміхається. Така серйозна…
- Дівчинка? - якось тупувато повторює Метт. 
Він швидкими кроками підходить ближче. Дивиться мені через плече, доки я любуюсь.
- Перегортай. Тут нічого цікавого, - і намагається перегорнути сторінку.
- Та почекай. Така мила… - зупиняю його.
- Та далась тобі та Мальвіна, - возмущається.
- Ну, просто така гарненька, що у мене думка промайнула, що хочу таку ж милу доцю, - хмикаю серйозно.
- Не вийде, - закашлюється він. 
- Чого? - питаю насторожено. - Тобто в мене на твою думку не може бути гарної доньки?! - киплю.
Що це за натяки такі.
- Та заспокойся, - у відповідь на мою бурю зітхає він. - На цій фотці… я. Просто у дитячий будинок приїжджав мер. А в нас була вистава Буратіно. Планувалося зразу, що він має фотографуватися з Мальвіною. - тараторить. - А наша вчителька з якогось дива вирішила, що я серед дітей маю наймилішу мордашку. І вдягнули мене в непойми що… - з кожним словом його промова стає все тихішою, і помічаю, що у нього аліють вуха. 
Соромиться. 
Мило. 
Тепер розумію чому вчителька зробила такий вибір. Мене пробирає сміх і я підхрюкую крізь закриті полотно губи, намагаючись не сміятися.
Щоб не смущати його ще більше я перегортаю альбомчик далі. І в якийсь момент натрапляю на фото двох мотоциклістів. Один стоїть у шоломі, а інший дуже підозріло схожий на Матвія. В цей момент у моїй голові наче щось блимає, бо цю форму я уже десь бачила. Біла з голубим і ця емблема…
Збоку припис: «Матвію Травневому від його найліпшого друга».
- Матвій Травневий? - хмурюсь. - Прізвище матері?
- Ні. - хмикає він. - Мене підкинули у дитячий будинок місячним немовлям. Ніяких документів чи записок з іменем не було. Там уже адміністрація і лікарі розбиралися, що зі мною робити, - здвигає плечима позаду. 
- Так, а прізвище і ім'я? - дивлюся у стелю задумливо. 
- А тут все просто, - відповідає. - Мене знайшли після будинку малютки в травні, - він забирає з моїх рук альбом, закриває і кладе на поличку. - Також тоді була традиція називати підкидишів на честь людини, яка знайшла і місяця, коли це сталося. А по-батькові давалося від директора притулку. До речі він був також Олександр, як і мій справжній батько. Навіть змінювати не довелося.
- А якби тебе знайшла жінка? - дійсно цікаве питання.
- Ну тоді по принципу - якби мене знайшла вихователька Валерія Сергіївна, то я був би Валерій, - замислюється. - Але  мене знайшов охоронець. Це ж вранці було. До того ж до дверей дитбудинку не так часто підкидають дітей.
- Ім'я тобі гарне дісталося, - хвалю…
В моїй голові нарешті по-новому грає те, що побачила щойно на фото і спогади повертаються. Я бачила не просто мотоциклетного костюма. 
Я бачила молоденького хлопця з того фото. Він був більш худим і жилавистим, навідміну від нинішнього Матвія, який помужнішав і подорослішав. Ці спогади змушують мене усміхнутися неправдоподібності ситуації і я промовляю:
- Матвій Олександрович, я сподіваюся ви не викинули мій зонт…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍