Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

міста й почати зведення шанців і артилерійських батарей. 26 липня нападники почали бомбардування міста й цитаделі. Водночас з боку Дніпра флотилія в складі запорожців, а також реєстрових козаків Київського та Чернігівського полків знищила транспортні й торговельні судна турків і відрізала вогнем Казикермен від сусідньої фортеці Мустріткермену навпроти на дніпровому острові. Концентричні удари союзників, добре організована розвідка та бойова охорона не дали можливості татарським чамбулам на чолі з нуреддін-султанами, котрі прибули на Кінські Води, подати допомогу обложеним. Сили оборонців виявилися роз’єднаними, шлях до відступу блокований.

Після кількаденного обстрілу й інженерної атаки казикерменського замку вранці 30 липня нападники підірвали міну під найпотужнішою з башт цитаделі й вдерлися до неї, змусивши гарнізон до капітуляції. Оточений зусібіч гарнізон Мустріткермену, бачачи падіння головної фортеці, наступного дня здався козаками, а залоги двох інших фортець, підірвавши укріплення, відійшли у степ під захист татарських чамбулів. Перемога була повною. До рук союзників потрапило 1000 полонених, клейноди, зброя, боєприпаси та практично вся артилерія, а вцілілі укріплення Мустріткермену були обсаджені козацькою залогою, котра твердою ногою стала на Дніпрі. Багаті трофеї та перемоги гетьманського війська уславлювали київські панегіристи, а Київський митрополит Варлаам Ясинський і ректор Київського колегіуму Стефан Яворський звернулися з пишномовними привітаннями до гетьмана Мазепи. Один із символів тієї перемоги — дзвін «Казикермен», відлитий з трофейних турецьких гармат, — і нині можна побачити в Полтавському краєзнавчому музеї.

Українське військо доби визвольних змагань 1917–1921 рр

У лютому 1917 р. в Росії повалено самодержавство, усю країну охопила революційна ейфорія, з’явилися надії на встановлення справедливого ладу і розв’язання національних та соціально-економічних проблем. Революційна хвиля не оминула й армію, в якій служило декілька мільйонів українців. 29 березня у Києві було утворено Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка. За його прикладом починається творення різноманітних організацій вояків-українців по всіх фронтах і арміях, а також у великих тилових гарнізонах: Петрограді, Москві, Кронштадті, Гельсінгфорсі тощо. Об’єднати цей могутній патріотичний рух мав 1-й український військовий з’їзд, що проходив 18–21 травня у Києві. У ньому взяли участь понад 900 делегатів, що представляли 1,5 млн військовиків. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та утворення національного війська. Ухвали з’їзду спричинили масову українізацію військових частин. Відтак, незважаючи на заборону російського Тимчасового уряду, 18–23 червня у Києві відбувся 2-й український військовий з’їзд, на який прибуло вже 2,5 тис. делегатів, що представляли близько 2 млн вояків. Вони висунули перед Українською Центральною Радою (УЦР) вимогу припинити балачки і взятися за державотворчу роботу.

Серед військовиків переважали прихильники самостійницьких поглядів на подальший розвиток України. Однак керівники УЦР і лідери найвпливовіших українських партій (соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів) стояли на автономістських позиціях, а тому не приділяли належної уваги творенню власного війська. Український військовий рух вони розглядали як один із козирів у боротьбі з центральною російською владою для досягнення своїх поміркованих вимог. Саме тут треба шукати коріння антимілітариського курсу соціалістичних лідерів УЦР, які фактично відмовилися від творення війська. Заступник голови УЦР Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Ці утопічні погляди знайшли відображення у IV Універсалі УЦР, яким проголошувалася незалежність Української Народної Республіки (УНР). «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верст», — йшлося у документі, автором якого був усе той же Винниченко. Цими закликами українському військовому руху було завдано небезпечного удару, позбавлено самої мети боротьби, до якої він прямував, — побудови регулярної національної армії.

Сама собою міліційна організація збройних сил не була аж такою шкідливою (сьогодні за цим принципом будується швейцарська армія), але запорукою її успішного втілення є високий рівень патріотичної свідомості населення, готового встати на захист своєї держави. Проте у цій сфері діячі УЦР виявилися не на висоті, продемонструвавши політичну незрілість і недалекоглядність. Вони пливли за течією, не встигали за швидкими змінами ситуації, не керували народними масами, а діяли під їхнім впливом. Однак така інертність, прикрита красивою фразою і театральною позою, у полеміці з консервативним російським Тимчасовим урядом приносила діячам УЦР певні дивіденди. Їм вірили, вони користувалися симпатією українського населення. Однак після того як владу у Петрограді захопили більшовики, усе змінилося, адже через політичну наївність і нерішучість українські лідери програли більшовикам вирішальний двобій за свідомість вояків.

Не гвинтівками і гарматами, а вміло побудованою на популістських гаслах пропагандою більшовицькі агітатори вирвали з-під ідейного впливу поміркованих українських партій більшу частину солдатів українізованих частин. Втомлені війною, вони прагнули скоріше повернутися додому, аби ділити поміщицьку землю. У цій ситуації, за словами Винниченка, діячі УЦР з сумом спостерігали, як на їхніх очах «полки імені різних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомістю, щирістю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали «славу» українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили своє завзяття, потім упадали в апатію, в «нейтралітет» до більшовиків, а потім… повертали разом із тими більшовиками свої українські багнети проти нас».

Чисельність вірних УЦР військ швидко танула. Якщо наприкінці осені 1917 р. на підконтрольній їй території таких було близько 300 тис. вояків, то вже у січні 1918 р. на захист Києва проти 30-тисячного більшовицького угруповання піднялося лише дві тисячі бійців. Більша частина цих сил воювала з ворогом у самому місті, придушуючи повстання на заводі «Арсенал», а для оборони східних підступів до столиці в бій було кинуто останній резерв — патріотичну київську молодь, яка вступила у нерівний і жертовний бій біля станції Крути.

Російська більшовицька армія мала не тільки кількісну, а й якісну перевагу. Особливо це стосується її організаційного будівництва, що досягалося грошима, терором, агітацією. Власне, й сама більшовицька партія мала характер воєнізованої організації з суворим централізмом і дисципліною. Крім того, українська сторона не мала мобілізаційних ресурсів для поповнення армійських лав. Її головний резерв, селянство, уже був використаний у ході Першої світової війни як фізично, так і морально. «Свіжий» у військовому плані промисловий пролетаріат, який під час війни був звільнений від армійської служби, УЦР на свій бік залучити не змогла. Русифіковане робітництво вороже ставилося до української справи і радо йшло до більшовиків.

Таким чином, війська УЦР не стримали ворога, але й більшовики панували недовго. Їх витіснили німецько-австрійські війська, які після Брестського миру прийшли на Україну. Повернувшись до Києва, УЦР не мала того авторитету й