Єва Басіста - Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста

Роман мовчить, мов риба під крижиною. Невже не почув та доведеться повторювати сказане? А мені несильно хочеться знову це дублювати. Напевно, варто було взагалі не говорити…

Чи ні?

Дідько! Його німування змушує мої думки нервово кидатися в різні сторони!

Романе, чому ти мовчиш?

Скажи бодай щось!

- Ти жартуєш? - нарешті чую його. Роман звужує очі.

- Ні, не жартую, - різко сохнуть мої губи, які я облизую, щоб якось їх зволожити. - Кажу тобі правду.

Роман забирає руку від мого підборіддя. Його рух породжує паніку та думки на кшталт, що він відмовиться від мене. Скаже, що йому треба досвідчену даму хоч у сексі.

- Хочеш мені сказати, що ти була готова втратити цноту з невідомим, якого бачила лише тричі? - запитує він.

Ствердно киваю головою, бо від правди нікуди не подітися. Якби я не випила той коктейль та не заснула... Усе ще б тоді сталося.

- Весело, - кладе він флогер та наручники на тумбочку. Сам сідає на ліжко. - І коли ти тоді мала сказати про це? У той момент, коли мав входити? Чи може б взагалі затаїла цей факт?

- Не знаю, - винувато бурмочу, опустивши голову - досліджуючи світлу підлогу.

- Не дарма я тоді тобі сказав, що ти божевільна, - відповідає. - Не тільки хотіла переспати з незнайомцем, а ще…

- Але ж до цього не дійшло.

- Не дійшло, - підтверджує. - Проте на моєму місці міг би опинитися якийсь збоченець…

Збоченець… А хіба його смаки це не збочення?

- Потім би ще мала торбу психологічних проблем. А воно тобі треба? – продовжує докірливо. - Насте, я абсолютно не розумію, що робиться у твоїй голові. Наче не дурепа… Та не схожа на даму легкої поведінки… Але твої дії зовсім не вкладаються у межі логіки.

- А я не розумію зараз твого обурення, - підіймаю голову. - Хотіла провести з тобою ніч, бо ти мені дуже сподобався. Чи мені потрібно було тиждень тебе сталкерити, аби напроситися на секс пізніше. Перестань виносити мізки через те, що вже не змінити!

Роман встає з ліжка та виходить із кімнати. Я тягнуся за ним зі словами:

- І куди ти тікаєш?

- Я нікуди не тікаю, - опиняємося ми на кухні. Він зі сірої шафки виймає одну чашку.

- Що скажеш на мої слова?

- Те, що про все треба говорити завчасно, - наливає собі в чашку шипучу мінералку.  Притуляє порцеляновий виріб до губ. Робить ковток, а після цього. - Добре, забудемося, що ти тоді не сказала. Але чому ти мовчала аж до нині? Анастасіє, у тебе було до біса часу, аби це повідомити. Чому ти цього не зробила?

- А як я мала це зробити? Написати у застосунку для листування - "Привіт. Я тут забула сказати одну маленьку річ - у мене нікого не було".

- Можна й так було, - ставить чашку на стіл.

Я хмурюся та запитую:

- Невже для тебе це така велика перепона? Відмовишся від всього?

- Не відмовлюся, - моментально заперечує. - Але цим ти мене засмутила. Ти маєш мені повністю довіряти, а не говорити такі речі ледь не в останню мить.

- Я довіряю тобі, - зазираю йому в очі.

- Довіряєш, але тільки зараз сказала. Дивна довіра, - складає руки на грудях. – А точніше недовіра.

- Ну тоді покарай мене за це, - кажу не емоціях. - Прив'яжи до тієї установки та відшмагай! Може тобі легше стане!

- Залюбки це зроблю, але пізніше … Якщо вже така справа, то сьогодні без сесії.

Западає мовчанка. Роман спочатку тягнеться до мінералки, але застигає, як тут обертається. Відчиняє холодильник та бере із дверцят пляшку - відкорковане вино. Витягує корок та за мить багряними барвами у чашці, де була мінералка, іскриться вино. П'є.

Роман зберігає спокій, але відчувається невдоволення. Він хотів сесію, а тут світить лише секс. І ванільний…

Мені складно зрозуміти його почуття, але це, мабуть, щось на кшталт того,  коли ти замовив вареники з картоплею та шкварками, а тобі приносять із вишнями чи полуницями, які ще до всього сметаною обмазані та цукром присипані

- Будеш вино? - пропонує він.

- Хочу покарання, - випалюю наступну фразу.

Загребельний скептично свердлить очима.

- Я його заслужила, - продовжую. - Мала сказати раніше. Тому готова до нього. Буде мені наука.

- Хм… Хочеш задовольнити бажання свого домінанта?

- А хіба не маю права? - боязко цікавлюся, а сама паралельно дивуюся зі своїх слів.

- Маєш… Упевнена, що точно хочеш?

- Хочу, - твердо повторюю, а нутрощі стискаються від страху.